Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

книжкову полицю над ліжком, там лежав тільки аркушик старої вимочки та стояла прихилена до стіни брошура «Що потрібно знати про виноградарство».

Озирнувшись, він побачив, що її плащ лежить на підлозі, підняв його, кинув на стіл і вибіг з кімнати.

Дівчина з біноклем у руці стояла на дверях кухні і, коли він поклав руку їй на плече, здригнулася, впустила бінокля й злякано подивилася на хлопця.

— Іди вже,— сказала вона,— тобі треба вже йти.

— Я хочу подивитися ще раз.

— Ні, змагання ось-ось закінчаться, і мати з хвилини на хвилину має прийти, щоб відвезти мене на вокзал, на поїзд. Ти ж знаєш, що буде, коли хтось застане тебе тут.

Він мовчав, не приймаючи руки з її плеча. Вона миттю випручалась, оббігла стіл, дістала з шухляди ножа, відрізала шматочок огірка, надкусила й поклала ножа в шухляду.

— Іди,— сказала вона,— якщо ти довше отак на мене витріщатимешся, то станеш схожий на аптекаря або на отого Дренша.

— Цить,— сказав він, несподівано підступив до неї зовсім близько й ухопив за плече; вона поглянула на нього з подивом, через його лікоть піднесла собі до губів огірок і всміхнулася.

— Невже ти не розумієш,— мовила вона,— я була така рада.

Він похнюпився, пустив її руку, рушив до веранди, скочив на поруччя й гукнув:

— Дай руку!

Вона засміялася, підбігла до нього, поклала огірок на поруччя, обхопила обома руками його руку і, впершись коліньми в стінку веранди, тримала його, поки він помалу спускався на дах альтанки.

— Хтось нас неодмінно бачив, сказав він.

— Авжеж,— мовила вона,— можна пускати?

— Зачекай. Коли ти повернешся з Відня?

— Скоро,— сказала вона.— Приїхати скоро?

Він уже стояв обома ногами на даху.

— Тепер можна пускати,— сказав він.

Та вона не пускала, вона засміялася:

— Я приїду скоро. Коли приїхати?

— Тоді, як мені можна буде побачити це знову.

— Може, й не так скоро.

— Коли?

— Не знаю,— відповіла вона, замислено дивлячись на нього.— Спершу ти був наче вві сні, а тоді враз став майже як аптекар; я не хочу, щоб ти був схожий на нього й чинив смертні гріхи й був ними зв'язаний.

— Тепер пускай,— сказав він.— Або витягни мене знову нагору.

Вона засміялася, пустила його руку, взяла з поруччя веранди огірок і знову трохи надкусила.

— Мені таки треба у віщось стрельнути,— сказав він.

— Не стріляй тільки ні в що живе,— мовила вона.— Стріляй у тенісні м'ячі або... або в банки з варенням.

— Звідки ти знаєш про банки?

— Я не знаю,— сказала вона,— чогось спало на думку, що в банки з варенням чудово стріляти. Дзенькіт скла, бризки... Стривай,— мовила вона квапливо, коли він уже відвернувся й налагодився злазити; він знов обернувся й поважно глянув на неї.— Ти міг би,— тихо вела вона далі,— стати коло шлагбаума, біля водокачки, знаєш?.. І вистрелити, коли тудою проїжджатиме мій поїзд. Я виглядатиму з вікна й махатиму рукою.

— Авжеж,— сказав він,— я так і зроблю. Коли відходить твій поїзд?

— О сьомій десять,— мовила вона, о сьомій тринадцять він буде біля шлагбаума.

— Ну то я встигну,— сказав він.— До побачення. Ти при їдеш?

— Приїду,— відповіла вона,— неодмінно.— Й, закусивши губу, замовкла. Тоді стиха проказала вдруге: — Приїду.

Вона дивилася, як він спускався, тримаючись за флюгер, поки став ногами на першу жердину альтанки. Аж ось він перебіг моріжок, вискочив на терасу, вліз у будинок, вона побачила, як він переступив латунну смужку порога, взяв коробку з тенісними м'ячами, вернувся на терасу, а далі почула, як рипить під ногами в нього жорства, коли він з коробкою під пахвою біг повз гараж на вулицю.

Може ж, він не забуде обернутися й помахати рукою подумала вона. І ось він уже спинився на розі гаража, помахав рукою, витяг з кишені пістолета, притиснув дулом до коробки, а потім ще раз махнув рукою, кинувся бігти й зник за рогом.

Вона знову