Улас Олексійович Самчук - Волинь

Пішли далі. Кущі все густішають. Вузька стежка в'ється між ними. Спереду йде обережно угорщанин, за ним Сергій, далі Володько й Кіндрат. Ноги майже нечутно ступають по м'якій землі. Навкруги глибока тиша, тільки чути запах диму.

Володькові нерви помітно починають грати. Все-таки зустріч ця не звичайна. Уявляє собі Йона, все, що було між Володьком і ним. Вже наперед чує його сердиту мову, уривні, короткі слова. Вже бачить той блискучий, гострий погляд… Про що будуть говорити? Що скаже та незвичайна людина? Де він був і звідки прийшов?

Прийшли несподівано. Між густими кущами тліє багаття, Навкруги в кожухах, у гуньках, ледве помітні при землі, лежать люди. Хтось тихо розмовляє, хтось коротко кашляє, хтось курить, і його цигарка під носом то розгоряється, то знов гасне. Впало кілька відривних, сухих слів.

— Знайшли коні?

— Є! Якого чорта! — озвався Кіндрат.

— Хто тут?

Від землі хтось швидко піднявся й підступив одразу до Володька.

— Це ти? — почув він знайомий голос. — Йон.

— Пізнав, — так само коротко озвався Володько. Всі, що лежали при землі, почали поволі зводитись. Але на ноги не вставали. Кожний сидів на своєму місці. Йон одвернувся й підложив на огонь жменю труску. Полум'я одразу спалахнуло, і зробилось видніше. Йон і Володько мовчки стояли один проти одного й дивились на себе. Здається, міряли себе.

— Та-ак, — протягнув Йон. — Часи міняються… Не сподівався тебе вже бачити…

— Міняються, — відповів так само Володько. Але в ту саме мить почув голос Сергія:

— І ти тут? Дай Боже!

— Дай Боже, — спокійно відповів Ганчин голос. Володько подивився в той бік. Так. Це Ганка. У кожусі сидить на виверненому пні. На Володька зовсім не дивиться. Він на хвилинку зніяковів. Йон іронічно, поблажливо дивився на нього, потім одвернувся й сплюнув у вогонь.

— Сідай, — байдуже сказав Йон, вказуючи струхлявілого пенька. Володько подивився на Йона й присів. Йон присів також.

— Мусимо почекати на того чорта… Ніколи в час не прийде, — додав по хвильці Йон.

Володько дивиться в огонь. Йому пригадався інший час… Війна, табор утікачів за Шумськом на полі… Галичанин-дід з люлькою в зубах, що сидить перед огнем і згадує своїх синів. Мимохіть пригадав ту ніч блукання поміж, безконечними рядами возів, огнів і наметів. Тисячі тисяч народу, що вирував перед його очима… Пригадує свої тодішні думки, коли на його очах родилося щось таке надзвичайне, можливо якраз те, що переживає сьогодні, що бачить вже своїми очима, відчуває всіма нервами й про що не може говорити. «Буде колись мир, замовкнуть гармати, народяться й виростуть нові люди…» Це його колишні думи. Буде мир. Ось він є… Мир. Родяться нові люди… Так. Ось вони сидять за ним і перед ним, ті самі нові люди. Здорові, вибрані люди. Люди, що родилися в минулій війні, виросли в революції, хрестилися кров'ю, огнем… Вийшли вони просто з нутра землі й сидять тут, мов тесані з каменю, коло вогнища. Що хочуть тут робити? Чого сюди зійшлися? Хто, яка сила зігнала їх сюди? Хто відорвав їх від чепіги, від лопати, від ціпа? Чого вони криються, мов звірі, в лісах? Чому сходяться по ночах у нічліжанських кожухах з обротями при боці? Е-е! Хто на це відважиться відповісти. Володько мимохіть глянув на Йона…

— Дивно воно, Йоне, — проговорив він.

— Що дивно? — перепитав той.

— Багато дивного… Що ми ось тут… Ти, я і всі ми…

— А може б, починати, — озвався голос ззаду…

Йон на це не відповів. Насупив брови й дивився в огонь.

Всі мовчали також. Тихо. Чути тільки, як грає в грудях Кіндрата дихавиця.

— Хотів з тобою бачитись, — байдуже, непомітно переходячи з мовчанки до мови, сказав Йон. — Мусимо змиритись.

— А як? — сказав Володько, — Ти ж…

Йон швидко перебив:

— Після за це… Тепер мусимо тільки сказати: мир! Сергій тобі казав, ні?

— Дещо…

— Після розповім більше… Я ось скликав товаришів, щоб нарадитись… Чув, чув… У тебе там свято… Будинок… Читальня. Чув, що пан Рона Кур'єра Ілюстрованого виписав для вояків… Мовляв, щоб заходили. Там на нас плюють, а він виписує його до читальні.

Володько мовчить. Що має казати. Потім тільки промовив:

— Йоне! Раз мир — мир! Мусимо знайти одні слова. Ні? Я тебе розумію…

Йон поволі одвернув велику, з бронзове загорілим обличчям голову. Його широкі, дужі плечі в ватовому, незащіпленому куртасі також повернулись. Це значить мир. Більше вів не скаже тих слів… Досить їх. Вони обидва — і Йон, і Володько — тяжким досвідом купили свою згоду. Їх обох тримала в затисненому кулаці залізна рука суворої дійсності. Вони виростали поволі, тужавіли, кріпли… Їх серця наливались все гострішою й гострішою любов'ю до цієї чорної матері землі. Сьогодні вони мусять встати на весь ріст… Так! Сьогодні вже час промовити слово! Пора!

Ніби відчуваючи це, Йон повернувся знов до Володька й подав йому свою кістляву, чорну руку…

— Дай п'ять, Володьку! — сказав він енергійно. Володько посміхнувся й «дав п'ять». Потиснули міцно собі руки.

— Хлопці, — казав при цьому Йон. — Ви свідки…

— Правильно, — прохрипів Кіндрат. — Коли б чарка… Вже досить ви дерлися…

Сталося. Це зрештою мусило статися. Інакше не могло бути. Вони ж обидва ходили колись на вечорниці. Вони любили одну дівчину. Вони разом співали — Йон басом, Володько тенором. Вони вчилися в тій саме сільській, критій соломою шкільці, тільки Йон трохи скорше її скінчив. Вони сходились часом, коли йшли разом на угорщан. Тільки Володько якось не звертав уваги на того Пацюка. Не подобалось йому те прізвище… Йон також йому не подобався. Був завжди сердитий і замурзаний. Вони сходились, розходились і забували один за одного. І все-таки зійшлися. Довгими, крутими дорогами. Зійшлися тут, між кущами угорського запусту, де завжди пасуть коні нічліжани і звідки кожного року чути нічліжанські пісні.

І ось вони сидять тепер тут… За плечима в них Ганка. Вони обидва, ніби змовившись, лишили її за собою. Сьогодні інші думки в їх головах. Любов, щастя, спокій… Ці слова вже втратили для них значення. Перейшли кордон, що за ним туман, морок, ніч і небезпека. Кожний кущ — небезпека. Сонце, те велике, рідне сонце — і те небезпека. Ціла земля сьогодні пече, ніби вогнем, їх схвильовані душі. Вони обидва мовчать, але що значить та мовчанка? Ліс також мовчить, земля також… Небо й зорі — все те мовчить. Але все має в собі велике життя, що проривається через мовчанку й кричить особливим криком… Серед цієї темноти й ночі розпучливо