Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Ратище в руках здавалося якимось чужорідним. Із неправильним балансом. Буря забирай! Він прийшов сюди, шукаючи розради, але тренування приносило лише дедалі більше роздратування.

Невже колишня майстерність переважно була похідною від його диво-здібностей? Невже без них він — нуль?

Спробувавши провести випад із нескладним поворотом древка, він зронив списа й, потягнувшись по нього, побачив, що поряд сидить у воді спрен дощу і незмигно дивиться вгору.

Каладін заричав і, схопивши ратище, підвів очі в небо.

— Він заслуговує на це! — ревнув він хмарам.

На нього сипався дощ.

— Назви хоч одну причину пощадити його! — прокричав Каладін, не переймаючись тим, що подвижники можуть почути. — Нехай це не його вина, нехай він і старається — але ж у нього не виходить.

Жодної відповіді.

— Ампутувати гангренозну кінцівку — правильно, — прошепотів Каладін. — Це вимушений крок. Тільки так…

«…Так і виживає».

Звідки ці слова?

«Хто як може, так і виживає, синку. Обертай недолік на перевагу, де тільки можна».

Загибель Тіена.

Та мить, та страхітлива мить, коли він безсило дивився, як помирає братик. Бо командир його ж таки загону пожертвував ненавченим «жовторотиком» заради тактичної переваги.

А коли все було скінчено, той командир поговорив із Каладіном: «Хто як може, так і виживає…»

І в цьому таки був якийсь жахливий, збочений сенс.

Тіен був ні в чому не винен — він намагався, але в нього не вийшло. І його вбили.

Каладін упав навколішки у воду.

— Всемогутній, о, Всемогутній!

Король…

Король був Далінаровим Тіеном…

***

— У наступ? — перепитав Адолін. — А ти певна, що мій батько переказав саме це?

Юнка-вістова — доволі жалюгідна у своїй форменій сукні з розрізами, підперезаній широким матер’яним поясом — кивнула прилизаною дощем головою:

— Ваша Ясновельможність має по змозі припинити цей спів. Ваш батько зазначав, що це важливо.

Адолін окинув поглядом батальйони, що втримували південний фланг армії. Просто за ними — на одному з трьох плато, які оточували військо, — паршенді виводили свою жахливу пісню. Чистокровний, пофиркуючи, пританцьовував.

— Мені вона також не до вподоби, — тихо сказав княжич і поплескав скакуна по шиї.

Їхній спів доводив його до сказу — як і нитки червоного світла на ворожих плечах і п’ястках. Що то таке?

— Переле, — звернувся він до одного з польових офіцерів, — передай бійцям готуватися до сигналу атаки. Ми наступатимемо тими мостами на південне плато. Спершу важкоозброєна піхота, за нею списники з короткими ратищами — а ті, що з довгими, нехай чекають напоготові на випадок, якщо нас зімнуть. Будьмо готові захопити на тому боці плацдарми й промацувати оборону паршенді, доки не переконаємося, що прорвали її. Буря забирай, як же мені бракує лучників. Іди!

Наказ передали по шеренгах, і княжич скерував Чистокровного до одного з уже наведених настилів у супроводі двійка тогоденних охоронців — Шрамма та Дрегі.

— А ви плануєте відсидітися, так? — запитав Адолін, не дивлячись на них. — Ваш-бо капітан не схвалить, якщо ви підете в бій проти паршенді.

— Геєна його все забирай! — кинув Дрегі. — Ми битимемось, сер. Це більше не паршенді. Тож сім бід — один одвіт.

— Добре сказано. Щойно ми почнемо наступ, як паршенді підуть у контратаку. Ми маємо втримувати війстя моста, щоб решта наших не опинилися в пастці. Тож по змозі тримайтеся коло мене.

Й Адолін, пильнуючи сигналу, очікувально озирнувся через плече.

Вдалині в повітря змив великий синій самоцвіт, який підняли на флагштоку біля штабного намету.

— Пішов!

Адолін пришпорив Чистокровного й, прогримотівши настилом, влетів на тому боці в калюжу, здіймаючи хмару бризок і полохаючи спренів дощу. Двоє мостонавідників побігли слідом, а за ними рушила важкоозброєна піхота в міцних обладунках з бойовими молотами й алебардами, які ідеально придавалися, щоб розколювати панцирі ворогів.

Основна маса паршенді так само співала, але від них відділилася менша група — яка налічувала тисячі зо дві — й кинулася Адолінові навперейми. Той заричав і, низько нахилившись у сідлі, виставив руку, у якій за мить з’явився Сколкозброєць. Якщо вони…

Спалах світла.

Світ накренився, і княжич виявив, що їде юзом по землі, скрегочучи Сколкозбруєю об камені. Та амортизувала удар від падіння — але зарадити приголомшенню не могла. Перед очима крутилося, а вода, залітаючи крізь шпари шолома, забризкувала обличчя.

Коли інерційний рух вичерпався, Адолін ривком скочив на ноги — заточуючись, брязкаючи обладунком і гарячково розмахуючи руками на той випадок, якщо паршенді встигли підібратися впритул. Він закліпав очима, змахуючи вологу, котра потрапила під шолом, і зорієнтувався, що місцевість перед ним змінилася — на брунатно-сірому тлі щось біліло. Що то таке?..

Зрештою, прокліпавшись, княжич розгледів, що та білизна́ була зваленим додолу конем.

Він видав якийсь первісний, нечленороздільний звук, що розлігся луною, відбиваючись від стінок шолома, й не зважаючи на крики солдатів, шум дощу і якийсь раптовий, неприродний тріск позаду кинувся до повергненого скакуна. До Чистокровного.

— Ні, ні, ні, — примовляв Адолін, падаючи навколішки і юзом під’їжджаючи до коня.

На всьому білошерстому боці тварини залишився якийсь дивний, розкидистий опік — розгалужений і нерівний. На темні — незмигні — очі Чистокровного сіявся дощ.

Адолін простяг до нього руки і раптом зрозумів, що не наважиться торкнутися тварини.

Юнак на незнайомому полі.

Чистокровний не ворушився.

Того дня він хвилювався навіть більше, ніж під час поєдинку, у якому здобув свою Зброю.

Крики. Знову тріск у повітрі — різкий і нагальний.

«Синку, ці тварини самі обирають собі верхівців. Ми зациклені на Сколках, але сформувати зв’язок може кожен — хоч сміливець, хоч боягуз. А от на цьому полі не так — тут переможе тільки гідний…»

Підводься.

Тепер не час горювати.

Підводься!

Адолін, заревівши, зірвався на ноги й, на бігу прикликаючи Сколкозбройця, кинувся повз двох стривожених мостонавідників — які, повиставлявши списи, несли коло нього варту — туди, де попереду зав’язувався бій. Минули всього лічені миті, проте алетійські лави встигли зім’ятися: одні групки піхотинців ішли в наступ, але інші залягали, спантеличені й приголомшені.

Знову спалах у повітрі, супроводжуваний тріском. Блискавка. Червоні блискавиці, які промайнули від груп ворогів і на млі ока зникли, залишивши яскравий післяобраз — осяйний і розвилистий — що на мить засліпив Адоліна.

Попереду повалилися додолу солдати, живцем засмажені у своїх обладунках. Княжич закричав і кинувся в атаку, волаючи бійцям тримати стрій.

Знову тріск — але удари блискавиць здавалися не надто прицільними: вони ж бо то перелітали, а то рухалися за дивною траєкторією, рідко спрямовуючись точно на алеті. На бігу Адолін зауважив, як бойовий тандем паршенді випустив розряд, але його дуга одразу всоталася в землю.

Горе-стрільці спантеличено втупилися в камінь перед собою. Скидалося на те, що їхні блискавиці діяли… словом, достоту як небесні, чию траєкторію не передбачити.

— На них — в атаку, крєм’ячкові ваші душі! — закричав Адолін, пробігаючи крізь гущу солдатів. — Усі по своїх шеренгах! Це як наступати на лучників! Вище голову. Підібратися. Якщо не втримаємо стрій — ми покійники!

Хтозна, чи розчули ті його слова, але образ княжича, який із криком врізається у ворожі шеренги, таки зробив свою