Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

транспортні літаки. Та я не тільки німців боюся. Я боюся, що розлютовані червоноармійці розстріляють полонених, а мене поведуть на фронт. З нашого розвідбату лишилося троє контужених недобитків, там люди потрібні. Майор Остапенко, начальник штабу дивізії, відрядив мене в тил із милосердя.

* * *

Таким чином, поступово, як солдатик в окопчику, я обростаю надійними орієнтирами, тепер, як хом’ячок, буду обкладатися припасами. Фріц приніс із хутора торбу продуктів, у нього не взяли золотого годинника. Хитрий німець вирішив мене випробувати.

— Там переховуються такі ж, як ми, дезертири.

Я окидаю його проникливим поглядом, але він анітрохи не знічується.

— Ти і мене причисляєш до дезертирів?

— Фріц знизує плечима.

— Мені і вас досита, — байдуже мовлю я. — Вважай, що я про них не чув, не знаю.

— Але всі вони переодяглися в цивільне, — уточнює полонений.

— Тим паче вони мені до самої задниці, — спльовую я. Фріц ще раз знизує плечима і розкладає в ніші вікнапринесені пожитки. Трилітрова банка молока, сало, рисові консерви з яловичиною, пресовані хлібці, торбинка пшона, цигарки. Небагато, але досить пристойно. Нарешті Фріц видобуває з мішка гумову флягу самогону, сміється, наморщивши носа.

— Обмиємо твою хрещеницю?

— Підлизуєшся?

— Ані краплі, — він щиро ображається.

— Пробач, — кажу я. — Розумієш, багатозначна ситуація.

— Розумію…

— Де ти працював до війни?

— На власному городі. Тримав качок, курей, корів, пару коней. Варив повидло, вирощував жито і картоплю, виплавляв сир, вудив сало і ковбаси… Займався господарством… Ти, мабуть, не уявляєш собі, бо був колгоспником, де все не твоє.

— Що там в тебе в гаражах?

— Трактор, сівалки, смердючий пікап, дизель з генератором…

— Так-так, — кажу я. — Був господарем.

— Порівняно з хутірськими — бідак. Жуков, кажуть, обіцяв вам ліквідувати колгоспи, якщо візьмете Берлін.

— Кажуть…

— Вам треба вбити Сталіна.

— Мовчи, дурню. Віднеси жінці молоко.

Фріц мовби сприймає мене за манекена, а про себе каже:

— За поворотом дорога завалена, а за завалом — ваші. Взвод чи й більше… Нас перестріляють.

Подумавши, з притиском наказую:

— Переодягнися в яке-небудь лахміття. Я ж тобі вже велів… А ти на хутір — у вошивій шинельці. Уб’ють! Переодягнися, лишайся внизу, а нас проведи нагору, — тикаю пальцем у стелю.

— А снідати?

— Давай вип’ємо поки що.

Фріц відносить до ванькирика банку з молоком і пресований хлібець, вернувшись, відкриває консерву і наливає в кварти. Запах тушеної яловичини розбуджує полонених. Перечухавшись, вони шикуються перед виходом.

Я жестом велю Фріцові показати полоненим туалети. Питаю:

— Не повтікають? Віддай револьвера. Він простягає кобуру з поясом. Каже:

— Не повтікають. Я їм поясню, що ми в оточенні між фронтами. Довкола нас — полон. Усі ми в полоні у смерті.

— Так, Фріце, — погоджуюся я, — втокмач їм це як слід. Ти ж бачиш: вони сліпі і безтямні.

— Як моя бідна неня, — сумно погоджується Фріц.

Через кілька хвилин, обливши обличчя теплим розсолом сірководню з надр Мармароша, посвітлілі полонені з’юрмилися біля ніші з продуктами. Фріц розлив їм пригорілий трунок з фляги, видобули з піхов ложки, розмочили в кип’ятку хлібці, висадили на підвіконня казан з вареною картоплею.

— У нас народилася донечка, — оголосив Фріц, ніби йшлося не про нього з дружиною, а про всю команду. — Жінка хоче, щоб ми її звали Кароліною.

Полонені згідливо захитали головами.

— Лейтенант каже, що ми тут поживемо трохи. На плато ідуть війська… — без переходу додає Фріц. — Вчора йшли німці. Сьогодні вранці йшли руси. Тепер знову з’явилися фріци.

Вертаючись з фронту, радянська ескадра висипала в каньйон невикористаний бомбозапас. Над Сомешем пролунав такий тріскіт, що посипалися бруньки з берізок. Я на хвильку завагався, чи варто нам перебиратися на другий поверх. Тоді вирішив: будь-що-будь, звідтіль хоч видно округу. Звичайно, одному мені не доведеться відстрілюватися, бо в цю діру, як у пам’ять довголіття, одиницею ніхто не припреться. Нашим показав би супровідного акта, а що представлю німакам? Будемо сидіти нищечком, беззвучно, диви — й пересидимо і довколишній хаос, і параліч страху. Фріц довідався, що на хуторі, що за Дежем, висаджено залізничні містки через притоки, отже, поїзди не ходять, нам є сенс не рипатись звідси. Замість чужих, покадимо своїм богам як справжні дезертири звідусіль. Як це Фріц казав: полонені у смерті? Ні, поки що дезертири звідусіль. Про це знаю тільки я. Щодо інших, то вони ще встигнуть переконатися, що ми оселилися в обживку воєнного щастя.

* * *

Фріц приніс оберемок дров для вогню, відкликав мене вбік і прошепотів:

— Солдати… Мабуть, оті — з-поза завалу. Ваші.

— Ану під стіну! — скомандував я полоненим. Щойно подумав про таке — і маєш!

Звелів Фріцові переховати продукти до ванькирика, під ліжко з породіллею й немовлям, самого ж так само штовхнув до стіни.

Походжаю з кута в кут, палець на гашетці шмайсера, коли влітають… Починаю шкодувати, що не почепив вивіску з попередженням: "Тиф". Щось завжди, коли знехтуєш інтуїцією, не встигаєш зробити, тоді каєшся до смерті.

П’ять чоловік у куфайках і ватяних штанях навели на нас дула автоматів. Бачу свого товариша по розвідшколі (ми її називали інкубатором) Леоніда Безуса. І не вір у збіг обставин… Усі чогось у танкістських шкіряних шоломах. Що ж? Доводиться спати на смерекових гілках, купі торішнього листу, на долівках. Безус впізнає мене.

— Ти як тут опинився?

Виймаю з кишені супровідну записку, підписану начальником штабу "Н-ської дивізії".

— Плювати! — гарчить Леонід. — Полонені? А чого ти з ними вовтузишся! Розстріляти, підеш з нами на передову.

— А де ця передова? — питаю.

— Розстріляти! — командує Безус солдатам. Бачу, як у полонених тремтять коліна.

— Ти мене ставиш під трибунал, Леоніде?

— Плювати, хто довідається? Скажемо — при спробі втекти.

— Облиш! Назад, хлопці, — погрожую шмайсером.

— Ти що — здурів? — вигукує Безус. — На своїх піднімаєш автомата? Та ще німецький! Та ще за цих кривавих супостатів! Не жартуй. — Чогось обійшов мене довкіл, сплюнув. — Ну, як хочеш. Куди ведеш?

— До Сату-Маре, на збірний.

— Ну, як хочеш… Поїсти знайдеться?

— Фріце, — хрипло кличу Дорфмана. — Віддай їм консерви.

— Ого, — знову спльовує Безус, побачивши банки з рисом і яловичиною. — А там хто? — рушає до ванькирика. — Баба?!

— Вчора народила дитя, — і загороджую йому дорогу.

— Пху!.. І роди в них приймаєш!

— Снідай і котись звідси, бо можу розсердитись. Ти навіть не знаєш, куди податися, а поводишся як останній совок.

Безус сміється і дістає ножа, щоб відкрити консервну банку.

— Ходімо, хлопці, — рушає до підвіконня. З якимось жахом озирається: — Не думай, що ми тут одні. За нами йде батальйон. Вас однаково ліквідують.

— Не всі такі мудрі. А потім… Кому