Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Та навіть якщо рівень жорстокості можна було стримати, масштаб громадської підтримки нової правиці був приводом для серйозного занепокоєння. Під проводом Йорґа Гайдера, молодого й телегенічного лідера, підтримка Партії свободи в сусідній Австрії — спадкоємиці післявоєнного Союзу незалежних, але на позір позбавленої нацистських атрибутів останньої — згідно з опитуваннями стрімко зростала. Вона позиціонувала себе як захисник «маленьких людей», які залишилися на узбіччі через взаємовигідну співпрацю двох великих партій і яким загрожували банди «злочинців», «наркоманів» та іншого «іноземного наброду», що тепер захопили їхню батьківщину.

Щоб не мати проблем із законом, Гайдер зазвичай ретельно уникав дій, які надто очевидно могли кинути на нього тінь ностальгії за нацизмом. Здебільшого австрієць (як і Жан-Марі Ле Пен) виявляв свої упередження тільки завуальовано — наприклад, звинувачуючи людей, які несподівано виявились євреями, у тих випадках, коли щось його зачіпало в публічному житті. Однак йому та його прихильникам більше були до вподоби нові мішені на кшталт Європейського Союзу: «Ми, австрійці, не маємо відповідати ані перед ЄС, ані перед Маастрихтом, ані перед тією чи іншою міжнародною ідеєю, а перед оцією нашою Батьківщиною».

На парламентських виборах в Австрії в 1986 році Партія свободи Гайдера отримала 9,7% голосів. Чотири роки по тому її підтримка збільшилася до 17%. На виборах у жовтні 1994 року вона похитнула віденський істеблішмент, сягнувши 23% й лише на 4% поступившись Народній партії, яка керувала країною в перші двадцять п’ять років після війни і далі була найпопулярнішою в сільських районах Австрії. Ще більш загрозливим було те, що Гайдер відкусив великий шматок традиційного соціалістичного електорату серед віденського робітничого класу. З огляду на те, що (згідно з опитуваннями громадської думки 1995 року) кожен третій австрієць, так само як і Гайдер, вважав, що «гостьові робітники» та інші іноземці в Австрії мають надто багато переваг і привілеїв, це навряд чи стало несподіванкою.

Вплив Гайдера сягнув апогею в самому кінці століття після виборів у жовтні 1999 року, коли його партія отримала підтримку 27% австрійських виборців, виштовхнувши Народну партію на третє місце та відставши від переможців-соціалістів на 290 тисяч голосів. У лютому 2000 року, під дещо перебільшені нажахані зойки європейських партнерів Австрії, Народна партія сформувала коаліційний уряд з Партією свободи (до якого, однак, не увійшов сам Гайдер). Але новий австрійський канцлер, Вольфґанґ Шюссель, проникливо прорахував: Партія свободи була партією протесту, партією проти «них», яка промовляла до «обкрадених, оббреханих маленьких людей» (цитуючи П’єра Пужада, однойменний прототип популістів). Щойно опинившись в уряді й відчувши весь тягар своїх посадових обов’язків, вона була змушена розділити відповідальність за непопулярні кроки, а тому швидко втратила привабливість. На виборах 2002 року Партія свободи отримала тільки 10,1% (тоді як Народна партія підвищила результат до майже 43%). На європейських виборах 2004 року партія Гайдера одержала ще менше — 6,4% голосів.

Підйом і фіаско Гайдера (який, одначе, залишався популярним губернатором своєї рідної Каринтії) були символічними для траєкторії антимігрантських партій в інших країнах. Коли Список Піма Фортейна після смерті його лідера отримав 17% голосів на виборах у 2002 році, партія на короткий час опинилася в лавах нідерландського уряду, після чого її підтримка впала лише до 5% на наступних виборах, а її представництво в парламенті скоротилося від 42 до 8 мандатів. В Італії сходження Північної Ліги в уряд під крилом Берлусконі пришвидшило планомірне зниження її підтримки[592].

У Данії Данська народна партія пройшла шлях від туманного початку в 1995 році до третьої найбільшої фракції в парламенті у 2001-му. Залишаючись в опозиції та майже винятково зосередившись на питанні імміграції, партія та її лідерка Піа Кьорсґаард досягнули впливу, зворотно пропорційному розміру партії. Обидві керівні партії Данії — ліберали та соціал-демократи — тепер змагалися в тому, щоб перевершити одна одну в новонабутій «непоступливості» щодо законів, які стосувалися надання притулку та резидентів-іноземців. «Ми — при владі», — заявила Кьорсґаард після того, як її партія отримала 12% голосів на виборах 2001 року[593].

У тому розумінні, що тепер у данському політичному мейнстримі не було практично жодного політика лівих чи правих поглядів, який посмів би діяти «м’яко» в таких питаннях, вона мала рацію. Навіть крихітна агресивна Британська національна партія (БНП) була спроможна кинути тінь на дії нових лейбористських урядів у Великій Британії. Традиційно маргінальна (її найкращим результатом були 7% на виборах у 1997 році в районі Східного Лондона, де бенгальці посіли місце євреїв як місцева етнічна меншина), БНП чотири роки по тому виборола 11 643 голоси (14%) у двох округах Олдема, колишнього шахтарського містечка в Ланкаширі, де незадовго до виборів вибухнули расові протести.

Проти того, що відбувалося на континенті, це були мізерні цифри, а БНП навіть не наблизилася до того, щоб отримати місце в парламенті. Та оскільки було схоже, що (згідно з опитуваннями) її занепокоєння відображають поширені в країні страхи, радикальна правиця змогла залякати прем’єр-міністра Тоні Блера так сильно, що він ще більше закріпив і так несприятливі умови Великої Британії для потенційних іммігрантів та біженців. Тогочасні настрої добре ілюструє те, що новий лейбористський уряд з абсолютною більшістю в парламенті та майже 11 мільйонами виборців на виборах 2001 року все одно був змушений відповідати на пропаганду неофашистського угруповання, яке загалом по країні зібрало підтримку лише 48 тисяч виборців — однієї п’ятої 1% й тільки на 40 тисяч голосів більше, ніж Чудернацька пришелепкувата навіжена партія.

Інша річ — Франція. Там Національний фронт мав проблему — іммігрантів, масову підтримку — 2,7 мільйона виборців на загальнонаціональних виборах 1986 року та харизматичного лідера, який надзвичайно вправно перетворював абстрактне народне невдоволення на цілеспрямований гнів та політичну упередженість. Звичайно, ультраправі ніколи б не змогли досягнути такого успіху, якби Міттеран цинічно не запровадив у 1986 році систему пропорційного представництва, метою якої було створити умови для парламентського успіху (а відповідно — національної видимості) Національного фронту — і таким чином розділити й послабити традиційні французькі консервативні партії.

Але факт залишається фактом: на президентських виборах 1995 року 4,5 мільйона французьких виборців підтримали Ле Пена. Ця цифра збільшилася до 4,8 мільйона у квітні 2002 року, коли лідер Національного фронту досягнув безпрецедентного успіху, посівши друге місце на президентських виборах із 17% голосів та усунувши з перегонів кандидата від лівиці, безпорадного прем’єр-міністра, соціаліста Ліонеля Жоспена. У Франції мейнстримні політики теж дійшли висновку, що мають якось знешкодити Ле Пена і зменшити його популярність шляхом привласнення його проблематики