Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Далінар похитав головою.

— Вони не втекли, а закріпилися на Рівнинах іще багато років тому, розуміючи, що це найліпший шанс уціліти. Бо на відкритих просторах буреземель, де кам’яна порода суцільна, їх можна зацькувати й перебити. Ні, перевагу вони мають тільки тут. І не відмовляться від неї — не тоді, коли сподіваються дати нам бій.

— А коли так, то нав’язати їм цей бій може хіба що загроза їхнім домівкам, — розсудив Аладар. — Гадаю, нам і справді варто висуватися до міста.

Шаллан заспокоїлася: кожен крок до центру — а туди, за Рлайновими словами, залишалося пів дня переходу — наближав її до Присяжної брами.

Далінар розвів руками й, спершись на стільницю, нахилився над військовими мапами, відкидаючи на них свою тінь.

— Що ж, гаразд. Я здолав такий шлях не для того, щоб малодушно чекати, чого заманеться паршенді. Завтра ми виступимо до їхнього міста й під загрозою штурму примусимо ворога дати нам бій.

— Що далі ми просуваємося, то більша ймовірність залишитися відрізаними від таборів без надії на відступ, — зауважив Себаріал.

Холін промовчав, але Шаллан розуміла, що він подумав. «Варіант із відступом ми облишили ще хтозна-коли». Адже під паршендійськими ударами багатоденна поспішна втеча через плато обернеться катастрофою. Алеті битимуться тут і, в разі перемоги, захоплять укриття — Нарак.

Бо іншого виходу в них не було.

Далінар оголосив перерву, й великі князі повиходили в оточенні груп ад’ютантів із парасольками. Зустрівшись очима з командувачем, Шаллан стала чекати. За мить у наметі зосталися лише вона, Далінар, Адолін і Навані.

Та підійшла до старшого Холіна і в інтимному жесті обійняла його за плече.

— Цей ваш портал… — зронив князь.

— Так-так? — мовила Шаллан.

Далінар підвів погляд і зазирнув їй у вічі.

— Він справді існує?

— Ясна була певна, що так — а вона ніколи не помилялася.

— От тільки якщо ця «переможна серія» урветься, то в до бурі невдалий момент, — тихо відказав Далінар. — Я почасти погодився на просування вперед через ваше дослідження.

— Дякую.

— Не варто — я зробив це не заради науки. Просто, за словами Навані, цей портал дає унікальні можливості для відходу. Я сподівався розгромити паршенді до того, як замаячить загроза — хай у чому вона полягала б. Але, висновуючи з побаченого, вона з’явилася надто рано.

Шаллан кивнула.

— Завтра останній день зворотного відліку, який з’являвся на стінах після великобур, — сказав князь. — Хай про що йдеться, а воно настане завтра. І ви, Шаллан Давар, — мій резервний план порятунку. Розшукайте цей портал і зробіть так, щоб він запрацював. І якщо під натиском сил зла нам доведеться непереливки, той прохід відкриє шлях до спасіння. Може статися, що ви — наш єдиний шанс уціліти. І я маю на увазі як наше військо, так, власне, й сам Алеткар.

***

Минали дні, а Каладін уперто не піддавався гнітючому впливу дощу.

Він кульгав табором, спираючись на милицю, яку — попри заперечення, що йому ще рано розходжувати поранену ногу — дістав для командира Лопен.

Довкола так само не було ні душі, коли не рахувати паршменів, які вряди-годи волочили з ближніх лісів в’язки хмизу або носили чували зерна. Новин про експедицію не надходило. Королю майже напевне телестилеграфували, як ідуть справи, але він не розголошував отриманих звісток.

«Буря забирай, ну й моторошно тут», — подумав Каладін, шкутильгаючи повз порожні казарми, а дощ акомпанував цим думкам, барабанячи по прив’язаній до милиці парасольці — Лопеновій вигадці, яка трохи допомагала. Він проминув спренів дощу, які скидалися на блакитні свічки, що випиналися із землі — кожен з одним-єдиним оком на маківці. Бр-р-р, ну й почвари. Вони завше викликали в Каладіна відразу.

Він опирався дощу — але чи мало це сенс? Дощ, здавалося, тримав його в чотирьох стінах — а він виходив надвір. Дощ гнітив його, вганяючи в депресію — а він примушував себе поринати в роздуми. Підлітком він мав поруч Тіена, який розганяв для нього цей морок, а тепер від самої лише згадки про брата пітьма, навпаки, густішала — але цих спогадів було не уникнути. Ридання мимоволі нагадувало про Тіена — про його сміх перед загрозою темряви, його веселу життєрадісність, його безжурний оптимізм.

Але картини братової загибелі витісняли ці о́брази. Каладін міцно заплющив очі, силкуючись прогнати ті спогади — про майже ненавченого слабосильного хлопчика, якого зітнули, бо власні однополчани виставили його попереду, щоб, пожертвувавши жовторотиком, сповільнити ворога.

Каладін зціпив зуби й розплющив очі. Годі нудити світом. Він не стане скиглити або впиватися своїм горем. Так, він утратив Сил, але в його житті це вже не вперше: Каладін позбувся багатьох із тих, кого любив. Він уже переживав такі муки — переживе й цього разу.

І Каладін пошкутильгав обходити казарми. Він робив такий обхід по чотири рази на день. Інколи з Лопеном, але нині капітан був сам. Брьохаючи по калюжах, він спіймав себе на тому, що всміхається — адже на ньому були чоботи, які свого часу відібрала Шаллан.

«Я ні на мить не повірив, що вона рогоїдка, — майнуло в свідомості. — Треба буде розказати їй про це — нехай знає!»

Він спинився й, спершись на милицю, окинув поглядом Розколоті рівнини. Але розгледів небагато — заважала дощова завіса.

«Повертайтеся живі-здорові, — подумки велів він тим, хто зоставався там. — Усі до єдиного. Бо цього разу, коли щось піде не так, мені вам не допомогти».

Скеля, Тефт, Далінар, Адолін, Шаллан і Четвертий міст у повному складі — тепер усі вони були самі за себе. Яким би став цей світ, якби він, Каладін, був ліпшою людиною? Якби явив свої здібності й повернувся разом із Шаллан до військового табору, переповнений Буресвітлом? Він був усього за крок від того, щоб розкрити, на що здатен…

«Ти розмірковував про це не один тиждень, — промайнула думка. — Але ніколи на таке не пішов би — бо надто боявся».

Визнавати це було неприємно, але правда є правда.

А втім, якщо його припущення щодо Шаллан небезпідставні, то Далінар, може, й матиме Променисту. Нехай же та розпорядиться своїм даром ліпше, ніж він.

Каладін покульгав далі та, обігнувши казарму Четвертого мосту, спинився, забачивши розкішну карету, запряжену кіньми з королівським гербом на попонах, яка чекала при вході.

Капітан вилаявся й пошкутильгав уперед. Назустріч йому вибіг Лопен, який обходився без парасольки: під час Ридання багато хто навіть не намагався вживати заходів, щоб не намокнути.

— Лопене! — окликнув його командир. — Що тут коїться?

— На тебе чекають, харизматику, — відказав гердазієць, несамовито жестикулюючи. — Сам король.

Капітан, прискорившись, покульгав до своєї кімнати. Двері були відчинені, й Каладін, зазирнувши всередину, побачив короля Елгокара, який стояв, роздивляючись його кімнатчину. Моаш вартував на вході, а Така — колишній королівський гвардієць — тримався ближче до свого підопічного.

— Ваша Величносте? — промовив замість привітання Каладін.

— А, мостонавіднику, — озвався король.

Його щоки були червоні. «Випиває», — збагнув Каладін, хоча п’яним Елгокар не здавався. Тепер, коли докірливого погляду Далінара тимчасово не стало, приємно було розслабитися в компанії