Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Це справді місто. Місто, що його століттями обліплював осілий крєм — немов дитячі кубики, закапані численними шарами воску. Для натренованого ока воно, поза сумнівом, вирізнялося на тлі решти рельєфу — але ж це ще далеко не все.

То був живий доказ. Навіть формація, на якій стояла Шаллан, свого часу, певне, являла собою споруду, що з навітряного боку зазнала ерозії, а з підвітряного — занесена крємом — утворила той горбкуватий, нерівний схил, яким вони піднімалися.

— Ваша Світлосте!

Не зважаючи на крики, які долинали знизу, Шаллан нетерпляче замахала рукою, щоб їй подали підзорну трубу. Ґаз простяг оптику, й дівчина навела її на плато, що лежали попереду. На жаль, з одного кінця в труби запотіла лінза, і Шаллан, мокнучи під дощем, спробувала її витерти — але та запотіла зсередини. От буреклята техніка!

— Ваша Світлосте? А може, нам… е-е… зважити на те, що нам кричать? — запитав Ґаз.

— Там просто виявили нових видозмінених паршенді, — відказала Шаллан.

І знову здійняла підзорну трубу. Хіба конструктор не мав би зробити її герметичною, щоб запобігти потраплянню вологи?

На верхівку формації видерлися кілька членів Четвертого мосту, і її власні охоронці позадкували.

— Ваша Світлосте, ясновельможний Далінар відводить авангард, бо наказав зайняти оборону по периметру плато, що позаду, — промовив один із мостонавідників — високий і привабливий чоловік, чиї руки здавалися непропорційно довгими.

Дівчина невдоволено поглянула в бік внутрішніх плато.

— Ваша Світлосте, — з неохотою повів далі мостонавідник, — а ще вам просили переказати, що коли ви не злізете, князь пришле Адоліна, щоб той… е-е… зніс вас донизу на плечах.

— Хотіла б я на це подивитися, — відказала Шаллан. Бо це таки звучало по-своєму романтично — про таке хіба в романі прочитаєш. — Він аж так сильно непокоїться через паршенді?

— Ваша Світлосте, Шен… е-е… тобто Рлайн говорить, що ми вже впритул підступили до плато, на якому вони базуються. Тут забагато ворожих розвідників. Тож, будь ласка…

— Нам треба он туди, — промовила Шаллан, показуючи пальцем. — Саме там лежать таємниці.

— Ваша Світлосте…

— Гаразд, гаразд, — відказала вона й, розвернувшись, рушила схилом донизу.

Дорогою дівчина, щоправда, послизнулася — і це не додало її спуску величності — але Васа встиг схопити її за руку і врятувати від падіння долілиць.

А опинившись унизу, вони швидко перетнули своє невеличке плато й разом із розвідниками підбігцем долучилися до основних алетійських сил. Рлайн запевняв, що особисто йому нічого не відомо про Присяжну браму — як, власне, мало що відомо й про місто, яке він називав не Осідищем Бур, а «Нараком». За його словами, паршенді оселилися тут на постійній основі лише після алетійського вторгнення.

Що далі вглиб Рівнин проникало Холінове військо, то більше паршенді вони помічали, вступаючи з ними в короткі сутички. На думку генерала Хала, ці ворожі вилазки були покликані звернути армію з маршруту, хоча як він це собі уявляв, Шаллан не розуміла. Зате добре розуміла, що їй почало набридати повсякчас ходити промоклою. Вони провели в поході вже майже два тижні, й дехто з вояків поговорював, що треба як не сьогодні, то завтра повертатися в табори, бо інакше черговий сезон великобур застане їх просто неба.

Шаллан перейшла міст і проминула кілька ліній оборони — списників, які займали позиції за невисокими, хвилястими кам’яними виступами — певне, рештками зруйнованих стін. Далінара з рештою великих князів вона розшукала в наметі. По центру табору їх нап’яли аж шість однакових, і здогадатися, де саме перебувала четвірка ясновельможних, було не так просто. Дівчина припустила, що це певний застережний захід. Коли Шаллан увійшла з дощу, в наметі тривала військова нарада.

— Природні умови на цьому плато надзвичайно сприятливі для оборони, — сказав Аладар, показуючи на мапу, розкладену на дорожньому столику перед ним. — Я волів би очікувати нападу тут, а не просуватися далі.

— А ще подальше просування наражатиме армії на загрозу, що в разі нападу їх можуть розітнути навпіл — половина сил на одному плато, а половина на іншому, — зітхнув Далінар.

— Але навіщо їм узагалі атакувати? — запитав Ройон. — На їхньому місці, я вишикувався б он там, неначе готуючись до атаки — але в наступ не йшов би. А просто зволікав, нав’язуючи ворогові оборону, аж доки не поновляться великобурі!

— Це слушна заувага, — визнав Аладар.

— Боягуз дурного не порадить, — зауважив Себаріал. — Хто-хто, а він чудово вміє уникати битви.

«Дядечко» Шаллан сидів коло столика разом із Палоною, приязно всміхаючись і поїдаючи фрукти.

— Сам ти боягуз, — огризнувся Ройон, стискаючи кулаки.

— Та я ж не в образу, — відказав Себаріал, — мої образи набагато лаконічніші й дошкульніші. А це був комплімент. Ройоне, якби моя воля, я найняв би тебе вести геть усі війни. Підозрюю, що загиблих було б куди менше, а солдати, зачувши, хто ними командує, розкупили б усю нижню білизну. Ціни на спіднє подвоїлися б і принесли мені цілий статок.

Шаллан віддала служникові плаща, з якого скрапувала вода, а сама, знявши зюйдвестку, взяла рушника й заходилася обсушувати волосся.

— Нам треба пробиватися до центру Рівнин, — сказала вона. — Ройон має рацію. Я категорично заперечую проти ідеї укріпитися на цьому плато — паршенді просто тягтимуть час, який працює на них.

Князі озирнулися на зухвалицю.

— Ваша Світлосте Шаллан, — промовив Далінар, — а я й не знав, що тепер нашу тактику визначаєте ви.

— Далінаре, ти сам винен — дав їй забагато волі, — зауважив Себаріал. — Нам, певне, треба було скинути її зі Шпиля ще багато тижнів тому — тієї самої миті, коли вона заявилася на нараду.

Дівчина саме готувала гідну відповідь, коли полог відкинули й до намету, важко ступаючи, зайшов Адолін. Його Сколкозбруя стікала дощівкою. Княжич відкинув забрало… Буря забирай! Ну він і красень — навіть коли видно лише половину обличчя. Шаллан усміхнулася.

— А вони добряче сполошилися, — промовив Адолін і, побачивши наречену, коротко всміхнувся у відповідь. А відтак, подзенькуючи обладунком, підійшов до стола. — Там принаймні десять тисяч цих видозмінених паршенді, які групами пересуваються довколишніми плато.

— Десять тисяч, — фиркнув Аладар. — Ну, десять тисяч ми здолаємо. Навіть попри перевагу, яку дає їм місцевість, і вимушено діючи не в обороні, а в наступі, з такою кількістю ворогів ми маємо запросто впоратись. Адже в нас понад тридцять тисяч війська!

— Так, саме для цього ми тут, — сказав Далінар і глянув на дівчину, яка спаленіла від явленої допіру зухвалості. — А цей ваш гіпотетичний портал — де саме він може лежати?

— Ближче до міста, — відказала Шаллан.

— А як бути з тим, що в них червоні очі? — запитав Ройон. Він явно дуже нервувався. — А зі світловими розрядами, що їх вони генерують, б’ючись? Буря забирай, мої слова не означали, наче я вимагаю просуватися далі. Мене лише непокоїли ймовірні дії паршенді. Я… нам у кожному разі доведеться нелегко, еге ж?

— Коли вірити Рлайнові, — втрутилася Навані, яка сиділа осторонь від стола, — перестрибувати з плато на плато здатні тільки солдати. Але можна припустити, що те саме до снаги й носіям нової подоби. Тож якщо ми рушимо вперед, паршенді