Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

представниками працевлаштованого населення у Франції чи в інших країнах. Сама робота змінилася. Багато де постала нова чотирикласова система. На верхньому рівні був новий професійний прошарок: столичний, космополітичний, заможний та освічений — часто афілійований з банками й іншими фінансовими установами, що найбільше виграли від нової глобальної економіки. Наступним ішов другий рівень, захищене ядро традиційних найманих працівників — на виробництвах, у сфері послуг чи в державному секторі. Їхні робочі місця були певною мірою безпечні, а багато їхніх традиційних переваг та гарантій усе ще зберігалися.

На третьому щаблі перебували маленькі підприємства та сфера послуг (власники маленьких крамниць, туристичні агенти, кравці, майстри з ремонту електронної техніки і їм подібні), якими переважно володіли і в яких працювали спільноти іммігрантів чи їхні нащадки (араби — у Франції, турки чи курди — у Німеччині, вихідці з Південної Азії — у Британії). Сюди ж треба додати дуже потужну та зазвичай сімейну «тіньову» економіку в Південній Європі. В Італії, де все — від взуття та текстильних виробів до запчастин — часто вироблялося і розповсюджувалося, не потрапляючи в офіційні радари, у 1997 році було підраховано, що «неофіційний» сектор становить щонайменше чверть ВВП країни. У Португалії ця частка — звичайно, приблизно — дорівнювала 22%; але в деяких регіонах — на кшталт міста Брага на далекій півночі країни — «неофіційні» працівники становили цілих 45% місцевої робочої сили.

Ще був четвертий щабель, який зростав найшвидше: люди, що мали роботу (якщо взагалі її мали), яка не забезпечувала ані довготермінових гарантій, як у традиційних галузях, що потребували кваліфікації, ані додаткових бонусів, які під час буму 1950‒1960 років стали звичайною справою. Безперечно, показники безробіття в деяких країнах, зокрема Британії чи Нідерландах, зрештою впали до втішно низького рівня: це свідчило, як усюди наголошували, про благотворний ефект безперешкодного та глобалізованого ринку. Але багато з тих, кого більше не було в списках безробітних — особливо жінки та молодь, — тепер працювали на низькооплачуваній роботі з частковою зайнятістю без бонусів або ж за строковими договорами програм працевлаштування, фінансованих чи підтримуваних за державний кошт.

Ті, хто заробляв надто мало, щоб забезпечити себе та свої сім’ї, могли все одно звернутися до держави добробуту, і багато хто так і робив. У Сполученому Королівстві, де тетчерівський штурм як держави, так і суспільства дався взнаки найбільш гостро, 14 мільйонів осіб тепер жили в бідності, зокрема 4 мільйони дітей[586]. Кожен шостий залежав від програм підтримки доходу чи сімейного кредитування, які дозволяли утримуватися над межею бідності. Безпритульність, яку принаймні в Північній Європі ефективно побороли наприкінці п’ятдесятих років, почала ширитися знову: упродовж років правління Тетчер кількість бездомних лише в Лондоні виросла вдесятеро. Станом на середину 1990-х кількість людей без даху над головою сягнула 80 тисяч. Райони британської столиці, розташовані лише за декілька кілометрів від найдорожчої нерухомості у світі, стали нагадувати «Лондон вигнанців», сумнозвісно типовий для пізньовікторіанського часу[587].

У минулому в періоди економічного підйому багатьом бідних часто вдавалося одержати краще оплачувану та більш надійну роботу, натомість тепер цього не відбувалося. Іншими словами, Європа створювала нижчий клас у середовищі достатку. Як ще в 1960-х передбачив французький соціолог Андре Ґорз, кінець індустріальної доби означиться народженням нової касти непостійних працівників («неклас непрацівників»), який перебуватиме на узбіччі сучасного життя і водночас якимось чином точнісінько в його центрі[588].

Як і його американський відповідник, європейський нижчий клас визначали не лише бідність та безробіття (або непостійне працевлаштування), а й дедалі частіше — колір шкіри: у середині 1990-х рівень безробіття в Лондоні серед молодих чорних чоловіків становив 51%. Бідні, як і Європа загалом під кінець століття, були напрочуд багатонаціональними — або «мультикультурними», як це тепер зазвичай називали на знак визнання того, що багато темношкірих нідерландців, німців чи британців були народжені в цих країнах дітьми чи навіть онуками марокканських, турецьких або пакистанських іммігрантів у першому поколінні. Міста на кшталт Роттердама чи Лестера тепер були такі багатомовні та багатоколірні, що здивували б кожного, хто повернувся б туди після навіть двадцятирічної відсутності. У 1998 році в місцевих державних середніх школах внутрішнього Лондона білі діти були в меншості.

Великі міста Європи, насамперед Лондон, тепер справді були космополітичні. Якщо високооплачувані міські робочі місця все ще обіймали білі європейці (та північні американці), майже всю низькооплачувану роботу, від прибирання вулиць до догляду за дітьми, тепер виконували не європейці традиційного «другого класу» з Алентежу чи Меццоджорно, а «меншини», часто чорно- або темношкірі і без документів про працевлаштування. За офіційними даними, чистий приріст кількості іноземців, які проживали в Лондоні та на південному сході Англії, за 1992‒2002 роки склав 700 тисяч осіб; але реальні цифри були значно вищі.

Тож, незважаючи на багаторічні обмежувальні заходи та суворий контроль імміграції в Західній Європі, вона залишалася одним із ключових демографічних факторів: серед уже згадуваних дітей внутрішнього Лондона в 1998 році третина не спілкувалася англійською в побуті. Часто це були нащадки біженців або, на тогочасному сленгу, «шукачів притулку», кількість яких різко зросла внаслідок югославських воєн; але також працівників-мігрантів із Центральної та Південно-Східної Азії, Близького Сходу і багатьох країн Африки, багато з яких працювали нелегально, а отже, не були зареєстровані.

Вважається, що в Німеччині, де можливості для шукачів прихистку були (і є) найщедрішими в Європі[589], але де іммігрантам було традиційно складно отримати повне громадянство, під кінець століття налічувалося п’ять мільйонів таких осіб (включно з членами їхніх родин й утриманцями). На початку нового століття більшість прохань про притулок Німеччина одержувала з Іраку, Туреччини та країн колишньої Югославії, але також дедалі більше їх надходило з Ірану, Афганістану, Росії та В’єтнаму.

Страх того, що Західну Європу «заполонять» «економічні біженці», нелегальні іммігранти, шукачі притулку та їм подібні, не сприяв збільшенню підтримки розширення ЄС, якої і так завжди бракувало. Уже станом на 1980-ті роки багато незареєстрованих робітників з Польщі працювало на британських та німецьких будівельних майданчиках. Але проблему становили не так Польща, Угорщина чи інші країни Центральної Європи, які бажали приєднатися до ЄС, а радше східніші від них держави. У 1992 році в самій Польщі налічувалося 290 тисяч «нелегальних» іммігрантів, переважно з Болгарії, Румунії та колишнього СРСР; в Угорщині, населення якої становило лише 10 мільйонів, перебувало понад 100 тисяч шукачів притулку. Життя в цих країнах — так само як у Словаччині чи в Чеській Республіці — було тяжким, але стерпним, а відстань, яка відділяла ці країни від їхніх західних