Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

а не раз виявлялось, що та людина — затаїлась. Рощин тому і подобався йому, що був злий, одвертий і не боявся ніякого чорта, хоч пристав йому пушку до очей.

— Ну, а що ж такого особливого говорять бійці? — спитав комісар. — Скоро видамо теплі ватянки та валянки — інші підуть балачки. Хто базікає? Дезертири базікають! Пробере його дощем до кісток, та в животі порожньо, от і клацає зубами…

— Коли ми видамо валянки й ватянки? — спитав Рощин.

— В головному інтендантстві мені твердо обіцяли…

Накладну бачив… Півтори тисячі гусей різаних обіцяли, сала піввагона…

— Смажених райських птиць не пропонували?

Комісар тільки крякнув, нічого не відповів на це.

Справді, крім обіцянок та папірців, він нічого не міг пред’явити в бригаду. Він їздив у Серпухов, і лаявся по телефону, і перестав спати ночами, походжаючи, за старою тюремною звичкою, з кутка в куток по хаті… Щось робилося незрозуміле, — всюди, куди потикався його здоровий революційний глузд, виростала загадкова перепона, в якій усе плуталось і все загрузало.

— Ну, а що ж все-таки вони говорять?.. — спитав комісар.

Рощин люто ткнув пальцем у наказ:

— Тут сказано: силою двох рот зайняти село Митрофанівку і хутір Дальній і вдержати їх. Село Митрофанівку і хутір Дальній ми вже займали один раз, згідно з наказом головкома. І вилетіли звідти кулею. Те самісіньке повториться післязавтра, коли ми виконаємо те, що тут написано.

— Чому?

— Тому… Цю позицію не можна втримати, і ми не повинні туди йти.

— Правильно, — кивнув люлькою Телєгін.

— А ми підемо, покладемо сотню бійців на цій операції, вклинимося в білий фронт, не маючи ніякого зв’язку з своїми, і коли на нас натиснуть з правого і з лівого боку, негайно вискочимо з цього мішка, причому доведеться три рази переходити річку, де нас будуть розстріг лювати на переправах, потім — рівне поле, де нас атакує кіннота, і — болото, де загрузне половина наших возів.

— Стривай, адже в загальному стратегічному плані для чогось нам потрібні це село й хутір…

— Ні… Глянь на карту… От про це й говорять бійці, — що ні сенсу, ні мети, ні плану немає в усіх наших операціях за останні два місяці. Топчемось на місці без ніякої перспективи, завдаємо безглуздих ударів, втрачаємо людей, втрачаємо віру в перемогу… Побачиш — сьогодні вночі кілька десятків бійців самовільно залишать фронт… А через місяць їх привезуть нам назад… Що трапилось, я питаю, що робиться? Параліч!..

Похрипівши люлькою, Телєгін сказав:

— Сьогодні мені сказали у нас в ескадроні, — звідки вони, чорти, знають? — Мамонтов нібито знову прорвався через Дон і йде по наших тилах.

Рощин схопив наказ, забігав по ньому зіницями, шпурнув листочок і знову відкинувся до стіни:

— Дуже можливо… Хоч тут — навіть натяку нема…

До хати увійшов днювальний, низенький бородатий дядько з брудним полотняним підсумком:

— Товаришу комбриг, вас особисто викликають до телефону.

Телєгін здивовано глянув на комісара, поквапливо натягнув шинелю, вийшов. Комісар сказав, знову потираючи лоба:

— Повірити тобі, Рощин, так всю віру втратиш. Що ж виходить? Зрада, чи що, у нас?

— Нічого не припускаю, не тверджу, але знаю, що далі так воювати не можна.

— Бойовий наказ повинен бути виконаний?

— Так, повинен. Я його завтра й виконаю…

Комісар, подумавши, усміхнувся:

— Смерті, чи що, шукаєш?

— Це зовсім справи не стосується і найменше стосується тебе… А крім того, я не шукаю смерті… Якби ти до нас не вчора приїхав, то знав би, що полк цього наказу не захоче виконати. А треба, щоб вони його виконали… Життя армії — у виконанні бойового наказу. Якщо цього нема, — розвал, анархія, смерть… Я сам прочитаю наказ і поведу їх у наступ… Вважай цю операцію перевіркою дисципліни… І на цьому скінчимо…

Повернувся Телєгін, не виймаючи рук з кишень шинелі, сів. Очі у нього були круглі:

— Товариші, по фронту їде голова Вищої військової ради. Через годину буде у нас…

Минула і година, і друга. Мжичив дощ. Ескадрон у повному складі і комендантська команда стояли на доріжці, на вигоні, за хутором. Краплями дощу оздобились закучерявлені кінські гриви, розчесані холки й посивілі шинелі кіннотників. Коні натоптали болота під копитами. Коні більше схожі були на падло, витягнене з води, — ребра знати, кістки випинаються, губи одвисли… Командир ескадрону Іммерман, колишній поручик гусарського гродненського, круглолиций, з хлоп’ячим кирпатим носом, в розпачі поглядав на Телєгіна. Ганьба! І ще бракувало, — звідкілясь з’явилось цибате брудне щеня і, повне благодушної цікавості, сіло перед ескадроном.

Іммерман засичав, замахав на нього, цуценя тільки наставило вуха, звернуло голову набік. І от, кінний махальник, що стояв недалеко на горбі, квапливо б’ючи закаблуками, повернув коня і важким галопом, розкидаючи грязь, поскакав до Телєгіна.

Величезний блискучий радіатор з широко розставленими фарами дибки злетів на пагорб, і показалась відкрита світло-сіра довга машина.

Від могутнього її ревіння коні в ескрадроні почали переступати й задирати голови. Іммерман скомандував: «Струнко!» Машина спинилася, мало не задавивши цуценя, що відскочило вбік, як ватне, і знову сіло. Телєгін під’їхав, відсалютував шаблею навмання комусь з трьох військових, що сиділи в машині, — в рудих чапанах поверх шинелей. Той, що сидів поруч з шофером, устав і, поклавши руку на вітрове скло і не дивлячись на Телєгіна, прийняв рапорт.

Потім він різко повернувся до фронту. Двоє військових на задньому сидінні, — один — блідо-паперовий, з мокрою бородою, і другий — повний, надутий, лютий, — повставали і взяли під козирок. Він заговорив гавкаючим голосом, сіпав угору обличчям так, що чорніли його ніздрі і танцювало на переніссі запітніле