Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

— Бійці, іменем робітничо-селянської влади наказую вам краще нагострити шаблі й міцніше пригвинтити штики. Хто з вас не хоче напоїти свого коня в гирлі тихого Дону? Тільки боягуз не хоче цього… Чому ви ще тут, а вже не там? Республіка жде від вас легендарних подвигів. Вперед! Збийте ворога і розвійте його порох по степу широкому.

Він говорив усе напористіше, в тому ж роді. Скінчив і оглянув фронт. «Ура!» — крикнув він, піднімаючи над головою стиснений кулак, і бійці різноголосо відповіли. Збентежила їх ця промова. Ніби людина з місяця впала. Чого-чого, а вже такої образи, що назвав їх боягузами, — вони не сподівались.

Кивнувши головою, він підкликав Телєгіна:

— Я незадоволений станом ваших бійців, — це набрід на конях! Я незадоволений станом ваших коней, — це шкапи! їдьте за мною.

Він упав на сидіння поруч з шофером. Величезна машина з місця рвонула до хутора.

Телєгін поскакав слідом, квапливо міркуючи: «Це може скінчитися розстрілом…»

Машина спинилась коло хати польового штабу.

Телєгін і за ним Чесноков, що невміло гицав у сідлі, підскакали. На ганку стояв черговий телефоніст з наляканим обличчям, у нього тремтіла рука, піднесена до скроні. Він очима благав Телєгіна дозволити говорити. Заїкаючись від зусилля висловлюватись формально, він повідомив, що хвилину тому його викликав штаб бригади (всі установи, майно, гроші й архіви бригади перебували верст за сорок на північ, в селі Гайворони). Йому встигли переказати, що на село Гайворони наскочили роз’їзди білих, не інакше, як мамонтовці, і телефонний зв’язок зразу ж обірвався.

Надутий військовий, — начальник штабу головкома, — важко сповзаючи на коліно, перегнувся до переднього сидіння і почав шепотіти голові. Той кивнув і — через плече до Телєгіна:

— Мої директиви ви одержите польовою поштою.

Телєгін і Чесноков довго ще, мовчки й ошаліло, дивилися на чорну дорогу, по якій, як привид, помчала й розтала в дощовій імлі звіроподібна машина.

Даша працювала в виконкомі, в відділі меліорації, другим помічником начальника «стола проектів». Іноді вона розфарбовувала аквареллю плями на карті Костромської губернії, де передбачалось осушування болота, добувати невичерпну кількість торфу і болотної руди. Іноді переписувала записки, що їх складав інженер Грибосолов для того, щоб держати виконком у постійному й нервовому збудженні від грандіозності його задумів, по суті зовсім безплідних, бо, крім скриньки з фарбами, щіточки і невеликого запасу ватманського паперу, в меліоративному відділі не було нічого: ні лопат, ні возів, ні коней, ні насосів, ні грошей, ні робочої сили.

Даша одержувала пайок: чверть фунта хліба з остюками, часом трохи лаврового листу або перцю зернами. Онися, що працювала в виконкомі кур’єром, одержувала за бойові заслуги посилений пайок: крім хлібної восьмушки й перцю, ще півтори вобли, іноді іржавого оселедця.

За сполученням Онися працювала в драматичному гуртку й бігала слухати загальнодоступні лекції на історико-філологічному факультеті, евакуйованому сюди з Казані. До своїх безпосередніх обов’язків — сидіти в коридорі в подертому вольтерівському кріслі коло дверей заступника голови виконкому — Онися ставилась надзвичайно погордливо: або вона, обхопивши голову, щоб заткнути пальцями вуха, і нагнувшись до колін, читала трагедії Шекспіра, і коли її кликали, відповідала неуважно: «Зараз, зараз…» — і навіть огризалась на повторні пропозиції — віднести який-небудь пакет у яку-небудь одну з численних кімнат, заставлених столами й повних людей, які вигадували собі роботу; або її взагалі не бувало на місці. Одного разу, коли з цього приводу одна з співробітниць, з картопляним обличчям, зробила їй зауваження, Онися так темно глянула на неї: «Не підвищуйте голосу, товаришко, козацької шаблі я не боялась…», що інтелігентна співробітниця, яка колись багато потрудилась в галузі жіночої емансипації, вирішила краще не зв’язуватись з цією робітничо-селянською нахабою…

Даша поверталася додому о шостій годині. Онися — часом уже пізно вночі. Жили вони в дерев’яному будиночку над Волгою. Кузьма Кузьмич, добре пам’ятаючи наказ Івана Ілліча, — годувати Дашу й Онисю досхочу, — продовжував, проти своєї совісті, займатися туманними справами по здобуванню їстівних продуктів і дрівець, — хоч важкенько йому часом доводилось: і літа давалися взнаки, і осіння негода вабила від суєти до тихих філософських думок біля натопленої грубки під м’який шум дощу по покрівлі.

Звичайно, коли світанок уже синів у вікні, Даша й Онися пили морквяний чай з чим-небудь і йшли на роботу. Кузьма Кузьмич, помивши посуд, винісши помийне відро й підмівши віником підлогу в обох невеличких кімнатах, починав неквапно, а часом і з зітханням, обмірковувати і прикидати: у кого б сьогодні можна стрельнути пару яєць, шматок сала, пляшку молока, півшапки картоплі… Кузьма Кузьмич не жебрав, боже борони! Він лише робив чесний обмін філософських і моральних ідей на предмети харчування. За ці два місяці його взнала майже вся Кострома, і він не раз мандрував у приміські села.

Роздумуючи, він звичайно що-небудь лагодив або пришивав вранці коло вікна. Життя — могутнясила. Навіть в часи найглибших історичних зрушень і тяжких випробувань люди вилізають з материнського лона головою вперед і з сердитим криком вимагають собі місця в цьому бутті, подобається воно чи не подобається їхнім батькам; люди закохуються одне в одного, незважаючи на те, що зовнішніх засобів для цього у них незрівнянно менше, ніж, скажімо, у тетерука, коли він, пританцьовуючи на весняній проталині, розпускає розкішного хвоста. Люди шукають втіхи й готові половину хлібини відрізати людині, яка проллє несподіваний спокій у їхню душу, змучену сумнівом: «Куди ж ми пройдемо кінець кінцем, — траву будемо їсти, страм капустяним листям прикривати?» Інші вдячні тямущому слухачеві, перед ким, не побоюючись губчеки, можна вивернути себе навиворіт з усією накипілою злобою.

Кузьма Кузьмич вирушав по дворах. Витирав у темних сінях ноги й заходив на кухню. Бувало, що хазяйка кричала йому зі злістю:

— Знову, дармоїд, приплентався! Нема нічого сьогодні, нема, нема…

— Про Марію Савівну прийшов дізнатися, — привітно трясучи червоним обличчям і кривлячи губи, відповідав Кузьма Кузьмич. — Погано їй?

— Погано.

— Ганно Іванівно, не смерть страшна, свідомість марно прожитого життя точить нас журбою. Ось