Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

«… Всє тучкі, тучкі прінавіслі…»

Я думав, що божеволію.

Прикро вразила несподіванка: в окопах я нікого не знайшов, штабу не було там, де він був і повинен бути, й сліду, на терені вчорашніх окопів було тихо, і тільки здалеки — в Августові, чи за ним, було чути зрідка стрілянину й гарматні вибухи. І от, серед поля, трохи відійшовши від місця, де був штаб, знесилений і голодний, поклавши в грязь обережно свою машину, неспроможний далі і кроку ступити, звалився я майже непритомний…

Чи траплялося вам коли опинятися в становищі, в якому, здавалося, вже давно-давно колись — чи в далекому дитинстві, чи, може, тисячі років тому — ви вже себе відчували, при чому найменші дрібниці сьогоднішнього вашого оточення нагадували вам фотографічно-точно все, що вже було колись?

В такому стані, перед тим, як утратити свідомість, почував я себе оце тут. Недовго — кілька коротких хвилин, але з якою яскравістю нагадали вони ті хвилини, мені дитячі сни-видива, після яких прокидався завжди з вередливим настроєм і заплаканими очима: отаке дике, порожнє, покромсане вибоїнами та ровами поле, далеко спереду темний ліс, навколо — ні духа людського, і страшний, пекельний жах самотности…

Очуняв од того, що над головою щось розмовляло. На здивування своє, побачив цілу юрбу по-святковому одягненого народу, що тупцяв навколо мене.

Це — мирні жителі — поляки, зібралися вони до костьолу, що он там — за переярком у сусідньому селі.

— Ваші, пане, вже давно пішли в Августов…

— А пан ранє́ний? — з наголосом на «нє» запитав хтось із юрби співчутливо.

Я не був ранений, але порожня була голова, порожній шлунок, і в очах темніло з утоми, коли підводився.

Хтось подав шматок хліба. Хтось співчутливо зідхав, хтось соковито, в «Матку Боску» лаявся — на війну, на солдатів, на винуватців господарського розору…

А в Августові своїх я знайшов тільки надвечір. Серьожі Серка вже не було. З ним сталося те, що могло і мало статися зо мною — мені так і казав Мухін (в його голосі, собі на прикрість, відчув я жаль, що не так саме сталося, бо послали би були, напевне, мене, а не Серьожу). А послали його, вступивши в Августов, із якимось пакетом до сусіднього штабу. Треба було тільки переїхати лісок, завернути праворуч, уїхати в село, і все. А потім — назад.

Посланий ранком, Серьожа не вернувся й на полудень, а перед вечором знайшли його послані кінні розвідники — на півдорозі до села, в лісі, з його машиною, вже мертвого — спочатку, видно, пораненого в голову й дбайливо ворогом перев’язаного, з покарлюченими пальцями, що повгрузали в землю, коли сердешний Серьожа корчився з болю.

Коло нього лежав його велосипед і одним-одна плитка шоколаду, дбайливо залишена милосердим ворогом, а решта материного подарунку зникла, разом із пакетом, що його віз Серьожа.

Убили Серьожу якісь заблукані, відсталі від регулярної частини, німці, бо фронт було зламано вночі, і ворог безладно відступав геть за Августов.

Перепочити знову не дали. Серьожу похапцем поховали там таки, на узліссі, край дороги, а ми того ж самого вечора посунули далі — гнатися за розбитим ворогом.

Це була диявольська робота. Поперед полку повним кар’єром вибігала на кілометр артилерія, нашвидку ставала впоперек бруку, посилала німцям навздогінці кількадесять похапливих пострілів, хутко зривалася на ноги, і знову мчала вперед, і вперед. А ми, піхотинці, мали ввесь час підтюпцем поспішати, не відстаючи від артилерії, і тут ми ставали мимовільними свідками тих руїн, що їх завдавали наші гармати живим рядам німецького війська.

Ввесь простір обабіч бруку, на окремих ділянках, і що відповідали перебігам гармат, було достоту встелено трупами, покиданими рушницями, знаряддям, кулеметами. Стогони й зойки поранених, здавалося б, зворушили камінь, але зупинятися й допомагати було ніколи, зупинятися й допомагати було суворо заборонено — треба було, за завданням згори, гнати і гнати ворога далі вперед.

Тільки другого вечора гонитва припинилася. З невеличкого ліска, що перетинав собою брукований шлях, почули ми організовану відсіч, і полк хутко розсипався, закопуючись у землю.

Тут загинув і штабс-капітан Таскін.

Найвища справедливість вимагала, щоб загинув був жорстокий капітан Борисенко, але з капітаном Борисенком, перед кожною зутичкою з ворогом, робилося щось чудне: він дуже спритно і вдало симулював недугу — його трусила пропасниця, його кидало об землю, він не своїм голосом починав кричати, поки не забирали його на ноші й не відтягали санітари (вчотирьох, бо менше не піднесло б) далі, за лінію вогню, а звідти на санітарній двоколці — до обозу першого розряду.

Там капітан Борисенко миттю підводився, починав на всіх підлеглих погукувати, показував свої гидкі, паскудні ікла, караючи на всі боки — винних і невинних із усякої нагоди й без неї, караючи, насамперед, тих, що несли його на ношах «не належно, не дуже обережно…»

І от, перед цим ліском командування ротою перебрав штабс-капітан Таскін. Перед тим од полкового командира дістав він у наказі сувору догану за те, що десь випивав і проспав на кілька хвилин виступ. Може буйний, невивітрений з голови хміль, а може гостра образа на полковника за догану — але щось кинуло Таскіна на небезпечний вибрик.

Ворог завжди намагається насамперед вивести з лав офіцера, коли керована ним частина кидається в атаку. Штабс-капітан Таскін, вивівши роту з обстрілюваного тисячами рушничних і кулеметних пострілів ліска, кинувся на прогалявину поперед роти з оголеною шаблею, закликаючи солдатів за собою. Бігли за ним не дуже охоче. Таскін перший добіг до першого німця, що, стоявши навколішки за кущем, брав його на мушку гвинтівкою.

Товариші, що бігли недалеко від Таскіна, чули, як він, ховаючи шаблю й вихоплюючи нагана, гукнув на німця:

— Та хіба ж так стріляють, чортова німчуррр…

І снопом повалився з пробитим наскрізь черепом, бо поки натягав гашетку свого нагана,