Анна Лерой - Мої сімейні обставини, Анна Лерой

14. Настоянка на червоній реллі

 

— Ось ми і прийшли, — з гордістю вказує мені на вивіску моя руда «рятівниця».

На мідному щиті вигравірувані знаки медицини і кружка з пивом. Назва «Під аптекою» не просто говорить, а підштовхує до дії. Ми дійсно повинні спуститися в підвал.

Широкі двері з білого ясеня ведуть в крихітний хол, стіни якого обвішані старими знімками, гравюрами і виписками з історичних хронік. Це, щоб кожен знав, що не просто так дали цьому закладу назву. На розі двох вулиць у старовинному будинку дійсно колись працювала одна з перших аптек. У невеликій кімнаті знаходиться початок гвинтових сходів, оточених задля безпеки тонкими поручнями. Моя провідниця швидко злітає вниз широкими металевими сходами. Я вагаюся недовго — оглядаюся, принюхуюся. Запахи ж, як на зло, дуже звабливі. Мені не залишається нічого іншого, окрім як, цокаючи підборами по металу, потрапити в «Під аптекою».

Підвальні приміщення зазвичай мене не особливо приваблюють. Напевно, тому що складно терпіти відсутність нормальної вентиляції, низькі стелі, напівтемряву і вогкість через холодну підлогу. Сходинка за сходинкою, чим нижче спускаюся, тим більше встигаю побачити. Спуск виводить прямо до барної стійки: важкої, з темного дерева, широкої і частково заставленої замовленнями, а частково зайнятої клієнтами. Над головою висять яскраві лампи-кулі з матовою поверхнею, через що світло навколо приглушене і рівномірне. Коли замість металевої сходинки під ногами опиняється цегляна підлога, я зупиняюся і озираюся.

Ліворуч від барної стійки йде вдалину прямокутний вузький зал. У старих будинках не могло бути великих приміщень в підвалі, більше самого будинку вже точно. По кутах химерні ріжки пальників, так що темрява не таїться біля стін. Та й холод відвідувачам не загрожує. Всі столи і стільці в залі непомірно високі, ноги просто не торкаються підлоги. Для самих вередливих відвідувачів є кутові столи, розташовані на дерев'яних пандусах.

— Сюди-сюди, — біля стійки з'являється моя знайома.

Вона тут як у рідному домі. Це відчувається по уважним поглядам інших працівників, по вітальним кивкам клієнтів, по тому, як дбайливо вона поправляє злегка зрушений стілець.

Мій столик зовсім поруч зі сходами. Поки я влаштовуюся, здогадуюся, де тут гачки для того, щоб повісити поклажу, і привожу себе в порядок, руденька встигає зникнути і повернутися з заставленим посудом підносом. На столі з’являється вузька циліндрична чарочка з довільно зображеним рослинним орнаментом, до неї такий же крихітний і подібний по дизайну графинчик. На ньому теж малюнки, але їх складно розгледіти через темно-червону і густу настоянку. Я не стримую свого інтересу: варто графинчику з’явитися на столі, як я акуратно піднімають вузький клин пробки і принюхуюся.

Після ридань мій ніс ще не здатний розпізнати всі нотки багатого запаху, але дещо, а саме ніжну солодкість, вловити виходить. У роті відразу накопичується слина, і я мимоволі посміхаюся. Добре, що є такі примітивні речі, як смачна їжа або приємні запахи, які здатні повернути думки від сумних до більш оптимістичним. Але загальна картина на столі впливає на мене набагато сильніше. Шлунок понуро квакає, нагадуючи, що крім карамельки в ньому чимало годин нічого не було.

— Я оплачу, — я киваю на стіл, заставлений красивими керамічними плошками.

Стопка ароматних невеликих коржів, десяток різних паштетів і соусів, тонкі аркуші серветок, щоб можна було взяти їжу пальцями, хрусткі довгі пиріжки з сирним прошарком, мариновані і запечені овочі, запаморочливо пахнуть м'ясні скибочки, ще якісь крихітні пиріжечки... Все соковите, свіже, жахливо ситне, але інших закусок до настоянки на червоній реллі і бажати нічого. Не добре, звичайно, заїдати погані новини, але відмовитися від смакоти моєї сили волі не вистачає.

— Не треба, все за рахунок закладу, — задоволена моєю реакцією, дівчина посміхається.

— А господар не оштрафує?

— Саму себе штрафувати я не буду.

— Значить, ти тут господиня? А чому відразу не сказала? — я трохи розслабляюся. Не хотілося, щоб ця гарна дівчина якось постраждала через свою доброту. А так все складається якнайкраще.

— Щоб не налякати, — пояснює мені вона. — Звичайним людям часто здається, що свою справу починають або задаваки, або товстосуми, або ошуканці. Вважаю, що не належу до жодної з цих категорій. Та й «я працюю в кафе» звучить приємніше і простіше, ніж «я володію закладом».

— Дійсно, — я погоджуюся.

— Так що не вперед, починай доки все гаряче і смачне!

— Із задоволенням, — приймати подарунки теж потрібно вміти, і я з гідністю дякую. — Думаю, «Під аптекою» щойно придбала постійного відвідувача в моїй особі. І, до речі, ми так і не познайомилися. Я — Лайм.

— Дуже приємно! Ктена, — представляється моя співрозмовниця і сідає навпроти, швидко скочивши на високий табурет. Легкими рухами наливає настойку мені і лимонад з високого запотілого глечика собі. — То ж за знайомство!

— За твою допомогу, — серйозно дякую ще раз.

Образа на Ремана ще палахкотить перед моїми очима, але за ці дні я так втомилася, що немає ніяких душевних сил накручувати себе ще через цей привід і розбирати зараз нашу з колишнім приятелем бесіду. Я підношу повну майже по вінця чарку до губ і повільно тягну рідину. Вона, пекуче холодна, прокочується по стравоходу колодязної водою, а потім розгорається пожежею. В голові спочатку все плутається, потім через солодкість настоянки раптово прориваються яскраві кислі нотки — і вся плутанина всередині мене поступово упорядковується. Саме так і діє настоянка на червоній, як кров і як вогонь Флейм, реллі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍