Анна Лерой - Мої сімейні обставини, Анна Лерой

— Вибачте, але я бачу ви не в порядку. Вам допомогти?

Я киваю, що все нормально. Але мені не вірять. В голосі жінки чути ввічливу посмішку:

— Вибачте ще раз, але чомусь мені здається, що ви говорите неправду. Послухайте, я не буду лізти вам у голову. Але тут через дві вулиці є маленьке кафе, я там працюю. Воно пристойне, не подумайте чогось жахливого. Давайте ми разом туди прогуляємося, і я пригощу вас імбирним чаєм?

— Навіщо це вам? — вдається мені запитати між схлипами.

— Декілька місяців тому мені допоміг один хлопець, коли я так само плакала в підворітті. Вважайте, що я віддаю борг... Та й кафе дійсно хороше, ви не пошкодуєте!

Я здаюся цьому натиску, приймаю з рук незнайомки паперовий хустинку і сяк-так витираю заплакане обличчя. Виявляється, поки я розмовляла з Ремом і плакала, вже настав вечір. У світлі ліхтаря видніється моя провідниця — молода, завзято руда і усміхнена дівчина.

— Привіт, — каже вона. — Ти дуже гарна, і у тебе все вийде! А печалі ми позбудемось парою чарочок настоянки на червоній реллі.

— Зібраної після перших холодів? — я все ще хлюпаю носом, але пропозиція мене миттєво зацікавлює.

— А як же інакше? — підморгує мені незнайомка і пропонує свій лікоть, щоб я зачепилася за нього. І я чіпляюсь, притуляюсь до чужого теплого плеча. Погано мені чи ні, але хто я така, щоб відмовлятися від настоянки на правильно зібраній червоній реллі?