Володимир Худенко - Стрі-чен-ня

міркування. Афродіта знов загуляла?

— Та ідіть ви! Дістали вже! — Гефест розвернувся було йти далі.

— Та постій ти! — почув.

— Шо таке? — озвався.

— Що у вас не ладиться? Давай я поворожу…

— І-діть к чо-рту, — по складах проговорив Гефест і покрокував собі далі.

Доки він докульгав до низин Олімпу, надійшов уже вечір.

А треба ж іще було спуститися в основу гори.

Коваль поспішив, але на тому підсковзнувся і впав, то ж вирішив іти повільно.

Нога дуже розболілась у коліні.

Він ще трохи прошкандибав, а тоді присів на якийсь валун і голосно позвав:

— Цербер, Цербер! Фіть-фіть! — посвистів.

Гора загриміла.

Важкий тупіт пса лунав зовсім поруч.

Над ковалем схилилась одна з потворних пик зі здоровими такими іклами.

— У-у-у, псина! — усміхнувся Гефест і посмикав Цербера за щоку.

Той легенько заскавчав.

— Добре, давай вези мене до хазяїна, бо не дойду.

Гефест ухопився за шию собаки, і той його доніс таким чином аж до одної з невеличких приток Стікса.

Там виднілась згорблена постать Харона з веслом.

— Уже ждеш? — спитав єхидно Гефест.

— Ну а шо ж, — знизав плечима Харон, — були відповідні вказівки.

— Угу, — кивнув коваль, — вказівки… Аїд?

— Теж жде.

— Руда?

— А ти думав?

— Попливли.

Як пливли, Гефест довго дивився на червоні відблиски по стінах ущелини, де протікав Стікс.

Дивився й не кліпав.

Довго дивився.

Внизу гув Тартар і було млосно на серці.

Коваль непомітно для Харона захитався і…

Стрибнув у чорні палаючі глибини.

2

— Ну! Розлупуйся давай, хлопче! Розчумуйся! — чулося Гефесту.

Навкруг одна тьма.

— Хто тут?! Хто тут?! — злякано кричить коваль і махає руками.

— Тихо! Та цить ти!

— Хто тут?

— Аїд.

Гефест замовкає.

Навкруг одна тьма.

І мовчанка.

— Що ж ти, хлопче, Стікс-бо, — мовив той самий моторошний голос. — Там руди нема.

— Та я… — виправдовувався Гефест, — голова щось закрутилась.

— Ха! Голова… — сміх Аїда був ще більш жахливий за його звичайну мову. — Самовбивство тут не поможе, Гефесте, тільки ускладнить. Ти що, хотів би, аби вона побивалася за тобою цілу вічність? Ненавиділа себе? Чи сама у пориві жалю і незносимої любові теє?… Га, Гефесте?

— Хто — вона?

— А кого ти звав у напівзабутті, коли ми з Хароном тебе витягли?

— А кого я звав?

— Афродіту.

Гефест промовчав трохи, а тоді повів опалим голосом:

— Вона б тільки рада була. Не любов ніяка, а ненависть всепоглинаюча. Вона каже, що я її життя загубив. Та й я хороший… Гриземось одно. Їй було б краще без мене.

— Це неправда, хлопче. Вона тебе любить.

— Коханців вона своїх любить та горіляку.

— Ні. Коханці — то таке. А горілка лише через біль душевний. Вона так само дума, що ти її не любиш, отож і болить їй, нещасній.

— Маячня це все!

— Повір. Мені тут видніше зі своєї тьми, ніж вам усім з вашого Олімпу. Іди забирай свою руду.

Гефест вийшов туди, де миготіло тьмяне світло, скинув мішок з рудою на плечі і подався по горі своїм ходом.

Була вже глупа ніч.

Коваль сяк-так докульгав додому і виявив, що Афродіти немає. А йому ж так хотілося з нею поговорити. Вирішив, що почекає, бо ж робота через душевні переживання валилась із рук.

Посидів з годину — приволікся Арей.

— Куме! — кричав у вікно. — Я оце до вас… Давайте сядем вип’єм… Я…

«Вмеканий», — розсудив Гефест.

— Якого чорта ти притаскався? — процідив. — Ану к таким-то чортам, бо, їй-бо, морду наб’ю!

— Куме, ви шо?! — промимрив бог війни. — Ви шо, куме, за Афродітку досі в образі? Та ви шо, куме?! Та я ж кажу й тоді казав, — нічого не було, куме! Вона ж сестра мені, ви шо!

— Я тобі, падло, зараз розкажу за Афродітку, чмо ти таке! І ще згадаю, як ти її під Діомедів спис підставив, падло ти!

— Та ви… куме, ви шо?! Та мене Афінка, сучка, підговорила. Та я сам тоді ’д неї натерпівся. А Афродітка сама винувата, шо полізла, правильно їй старий казав, нічого лізти у войну, хай ото женить собі…

— Так, ану де се мій молот?

— Куме! Куме, тихо! Держіть себе в руках!

Поки Гефест бігав у кузню за молотом, Арея вже й слід пропав.

Зате прийшла Афродіта.

Гефест почув з вулиці, як грюкнули двері в домі.

— Люба, — крикнув він, — то ти?

Почув у відповідь тільки жалібний стогін.

— Кохана, що з тобою? Я зараз прийду!

Забіг у господу і вгледів її лежачу на постелі — все тіло в порізах і в крові.

— А боже, люба, що то?! — зойкнув Гефест і кинувся до неї.

— Бач, — мовила вона стражденно, — об трояндові колючки порізалась. Отак ото й живу все. А вони гигочуть і гигочуть. Нічого смішного, чуєте! Нічого смішного! — закричала, дивлячись у стелю.

— Болить? — співчутливо спитав Гефест. — А мо’, що прикласти, чи позвати, мо’, Аполлона?

— Та ні, я його бачила, він мені мазі якоїсь дав, од того проходить. А ти що?

— Арея тільки-но ледь не побив.

— Так йому, гаду, й треба!

— Та втік. А це, чуєш, Зевс загадав кайдани зробить.

— Собі, чи шо?!

— О! Отож і я так зразу подумав, а бач, ні, Прометею.

— А… Так а так чим займався?

— Та ж по руду до Аїда ходив.

— Цілий день?

— Ну я ж поки докульгаю…

Афродіта легенько смикнулась і поклала руку на хворе коліно Гефеста.

— Вибач, — мовила тихо.

— Та нічого. Про тебе думав.

— Правда?

— Угу.

Помовчали.

— Їсти будеш? — спитав Гефест.

— Та ні, дякую. Не голодна. Спати буду.

— А, ну тоді зараз я тебе вкрию.

Дістав ковдру і закутав у неї Афродіту.

— Спи, — мовив. — На добраніч.

І рушив до виходу.

— Гефесте! — окликнула вона його.

— Що? — мовив він, спинившись.

— І тобі на добраніч, — усміхнулась богиня.

3

У кузні Гефест цілу ніч плавив руду.

Перетворював її на метал.

Кувати сьогодні не брався — щоб не збудити дружину, а плавив так натхненно, як давно того не робив. Йому все ввижалась у розплавленій лаві Афродіта, оте її усміхнене прекрасне обличчя; він сам усміхався і не жалів на ділі усіх своїх божих сил. Чесне слово, над ранок вийшов такий чистий, міцний і надійний метал, такі файні заготовки, яких Гефест не робив протягом усього свого життя.

— Оце вже будуть кайдани так кайдани! — дивувався він своїй роботі.

— Овва! — раптом почув за спиною тоненький голосок.

Обернувся.

У дверях кузні стояла Афродіта, обіпершись об стіну і склавши руки на грудях; була вона в легкій тоненькій накидці, розпатлана, загалом, так прекрасна, що Гефестове серце не витримувало щему.

А ще до