Ю. Несбе - Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

— І?

— Ось у це я вірю. У здатність людей творити добро.

По обіді ми вийшли на вулицю. Небо хмарилося, що нагадувало сутінки. Музика лилася з відчинених дверей однієї зі «скляничок», що пропонувала хот-доґи, картоплю фрі та м’яке морозиво. Кліфф Річард. «Congratu­lations».

Ми увійшли. За одним із чотирьох столиків сиділа тільки одна пара. Обоє курили і заледве зиркнули на нас, без жодної цікавості. Я замовив два великі морозива з шоколадними крихтами. Біле морозиво, що виповз­ло з апарата й, акуратно вигнувшись, лягло у вафельні конуси, чомусь навело мене на думку про фату нареченої. Я підійшов із морозивом до Леї, яка стояла, втупившись у меню музичного автомата.

— Поглянь, — сказала вона. — Це ж... воно?

Я прочитав етикетку за склом. Вкинув монетку — півкрони і натиснув кнопку.

З динаміка поплив стриманий, але проникливий голос Моніки Зеттерлунд. Пара курців, натомість, ви­пливла геть. Лея притулилася до музичного автомата: здавалося, вона всім єством вбирає кожне слово, кожну ноту. Очі напівзаплющені. Стегна ледь помітно погойдуються, злегка коливаючи поділ спідниці. Коли пісня скінчилася, вона вкинула ще одну монетку і знов обрала цю пісню. А потім іще раз. А тоді ми вийшли у літній вечір.

З-поза дерев у парку долинала музика. Ми несвідомо рушили на її звуки. Там до квиткової каси вишикувалася черга молоді. Щасливі, галасливі, зодягнені у яскраве літнє вбрання. Я впізнав афішу — ту саму, що була на телеграфному стовпі в Косунді.

— Підемо на?..

— Мені не можна, — посміхнулася вона. — Ми не танцюємо.

— Ми там не мусимо танцювати.

— Християни у будь-якому разі не ходять по таких місцях.

Ми сіли на одній з лав під деревами.

— Коли ти кажеш: «християни»... — почав я.

— Так, я маю на увазі лестадіанців. Я знаю, що сторонній особі все це може видаватися трохи дивним, але ми тримаємося старих перекладів Біблії. Ми вважаємо, що зміст віри не можна змінювати.

— Але ж ідею про пекельний вогонь додали до Біблії аж у середньовіччя. Тож це теж доволі сучасний винахід. Хіба його не слід відкинути в такому разі?

Вона зітхнула.

— Розум живе в голові, а віра — у серці. І вони не завжди добрі сусіди.

— Але танок теж мешкає саме в серці. Коли ти похитувалась у такт музиці з автомата, це означало, що ти на межі скоєння гріха?

— Можливо, — посміхнулася вона. — Але є, ймовірно, набагато гірші речі.

— Як, наприклад?..

— Як, скажімо... спілкування з п’ятдесятниками.

— То це іще гірше?

— У мене є кузина у Тромсе, яка тайкома пішла на зібрання місцевої групи п’ятдесятників. Коли її батько помітив, що вона без дозволу виходила з дому, дівчина збрехала, буцімто вона ходила на дискотеку.

Ми обоє розсміялися.

Запали сутінки. Час було повертатися. Попри те ми й далі сиділи собі на лаві.

— Що вони відчувають, ідучи отак пішки через Стокгольм? — запитала вона.

— Геть усе, — відповів я, закурюючи. — Вони закохані. Ось чому вони все бачать, чують, відчувають усі пахощі.

— Це є те, що роблять люди, коли вони закохані?

— А ти ніколи не знала цього?

— Я ніколи не бувала закохана, — зізналася вона.

— Справді? Чому так?

— Я не знаю. Одержимою — так, бувала. Але якщо кохання таке, як розповідають, то — ніколи.

— Отже, ти була крижаною принцесою? Дівчина, якої хоче кожен хлопець, але жоден не насмілюється підступитись.

— Хто, я? — вона розсміялася. — Не думаю. Навряд чи так було.

Вона прикрила рота долонею, але відразу її прибрала. Ймовірно, жест її був несвідомим. Мені було б складно повірити, що така вродлива жінка може комплексувати з приводу крихітної згоїни на верхній губі.

— А ти, Ульфе, закохувався?

Вона вживала моє вигадане ім’я без тіні іронії.

— Не злічити, скільки разів.

— Щастить тобі.

— Ох, я в цьому не впевнений.

— Чому так?

Я знизав плечима.

— Бо за все мусиш сплачувати. Втім, я навчився гар­но сприймати відмови.

— Казна-що, — сказала вона.

Я усміхнувся і випалив одним духом:

— Знаєш, я був би одним із отих хлопців.

— Яких хлопців?

Я знав, що мені немає потреби пояснювати: з того, як Лея зашарілася, я міг бути впевнений, що вона без того зрозуміла. Втім, мене вона цим трохи заскочила — не думав, що вони з таких, що червоніють.

Я вже розтулив рота, щоб відповісти, коли мене перервав грубий голос:

— Що ти, в біса, тут робиш?

Я обернувся. Вони стояли позаду лави, метрів за десять. Троє гевалів. У кожного в руках — по фірмовій пляшці Маттіса. Було би не так просто зрозуміти, кому з нас двох призначалося запитання, але навіть у сутінках я розгледів й упізнав з голосу того, хто питав, — Уве. Дівер зі спадковим правом.

— Та ще з оцим... із... південцем!

Невиразність артикуляції свідчила, що вміст пляшки він уже дегустував, але я підозрював, що не це було причиною його нездатності підшукати для мене образливіший епітет.

Лея підхопилася і, підбігши до нього, поклала свою долоню на його руку:

— Уве, не треба...

— Гей, ти! Південцю! Подивися на мене! Ти гадав, що зараз трахнеш її тута? Тепер, коли мій брат у могилі й вона вдова. Але в них не дозволяється, ти знав про це? У них не можна трахатися, попри навіть що! Доки знову не вийде заміж! Ги-ги!

Він відштовхнув Лею вбік і широким жестом підніс пляшку до свого рота.

— А втім із цією варто спробувати, — змішаний зі слиною бімбер приснув йому з рота, — бо вона хвойда!

Він вирячився на мене дикими очима.

— Хвойда! — повторив він, коли я не зреагував.

Я знав, що називання жінки хвойдою є міжнародно визнаним сигналом до конфронтації і тицяння п’ясту­ком в обличчя мовця. Але я не підводився з лави.

— У чім річ, південцю? Ти ще тюхтій, до того що пуцькокрад?

Він засміявся, вочевидь задоволений, що зумів зна­йти правильні слова.

— Уве... — намагалася втихомирити його Лея.

Одначе він п’яним жестом відштовхнув її геть. Це могло би трапитися ненавмисне, але пляшка зачепила її по лобі. Могло б! Я підвівся.

Він вишкірився. Віддав свою пляшку приятелям, що стояли в тіні під деревом, підступив до мене з піднесеними п’ястуками. Ноги розставлені. Швидкі спритні кроки. Злегка нахилена голова ховається за п’ястуками. В несподівано прояснілих очах — зосередженість. Що ж до мене, то я не дуже практикувався у бійках, відколи скінчив початкову школу. Уточнення. Я не практикувався у бійках від самої початкової школи.

Перший удар я дістав по носі, і мене засліпили сльо­зи, що враз заповнили мої очі. Другий удар був у щелепу. Я відчув щось зайве у роті, а потім металевий присмак крові. Я виплюнув зуб і завдав шаленого удару в порожнечу. Третій удар — знову по носі. Я не знаю,