Вікторія Грош (Rouce) - Не роби мені боляче, Вікторія Грош (Rouce)

Я поїхала додому, бо хочу трохи відпочити та обдумати всю нашу розмову. Його слова про суд та про мене. Сподіваюсь його слова були справжніми, а не фальшивими в які вірити краще не треба. Поки що не знаю. Розкажу все Тимуру. А після зрозумію.

Тимур.

Завіз Лілі у цю кав’ярню. Побачив як вона підійшла до свого колишнього, бо столик стояв біля вікна. Хм, а манери він таки знає. Це нормально, але для нього це якось дивно. Поїхав на роботу. На роботі весь час думав як моя Квіточка розмовляє з цим колишнім. Навіть роблячи операцію, думав про це. Можна сказати, що я операцію робив на автоматі, бо дуже багато разів її робив.

Сьогодні у мене було дві операції. Мої пацієнти почуваються себе добре, тому я пішов додому на дві години раніше. Мені нічого за це не буду. Головний лікар сказав, що я можу йти коли мені треба. Адже знає та розуміє всю ситуацію у моїй сім’ї.

А взагалі, я одних з кандидатів на посаду завідувача відділення кардіохірургії. Це було б добре, бо зарплатня буде більше. На це місце є ще три кандидати окрім мене. Сподіваюсь, все ж завідувачем буду я.

Я приїхав додому. Дома тиша, така наче дома нікого немає. Так, звісно Данилка не чутно, бо він на продовженому дні залишився. Я сказав Лілі, що заберу його о п’ятій годині, тому у мене є півтори години. Я обійшов весь будинок, а Лілі ніде немає. А вона дзвонила, сказала, що дома. Дивно якось. Коли проходив повз одні двері, я подумав, а може вона на задньому дворі, відпочиває.

Вийшов з будинку у двір. Так, Лілі лежить на шезлонгу. Вона спить. Чому я просто не подивився у вікно, що на кухні. Бо з нього видно цей двір. Я підійшов до Лілі. Вона враз розплющила очі.

- Ось ти де — я сів на сусідній шезлонг.

- А, що? Шукав мене?

- Весь будинок обійшов, злякався, що тебе немає ніде

- Я вирішила подихати свіжим повітрям, задрімала, мабуть — Лілі посміхнулась.

- Як зустріч пройшла?

- Нормально. На диво спокійно поговорили

- Не ображав?

- Ні. Він був абсолютно спокійний, так само як і я. Все ж заспокійливі таблетки допомагають. Головне, щоб вони синові не нашкодили

- Не нашкодять. Руслан знає, що виписує, рекомендує. Так, що там за розмова була. Про що?

- Говорили про сина. Богдан сказав, що якщо я не буду дозволяти йому бачитись з сином, то подасть у суд. Він рішуче налаштований. І якщо ми подамо до суду, на заборону для того, щоб він не зустрічався з сином. Він подасть зустрічну заяву

- Оце так, я здивований — він дійсно рішуче налаштований на суд.

- Не знаю, що робити. А з приводу мене він сказав, що не буде до мене лізти. Але мені щось слабо віриться. Хоча... хтозна

- З приводу тебе, моя Квітонько — я пересів до Лілі та обійняв її — я думаю, що він сказав не правду. А з приводу Данилка. Якщо суд буде все ж потрібен, то він буде

- Сподіваюсь, що ні. І до речі, а де Данилко?

- Ще у школі

- Поїдемо його разом заберемо

- Ну, добре. Поїхали — я встав, а після подав руку Лілі. Вона встала. Ми поїхали за сином. Цікаво, як він там сьогодні. Завжди розповідає, як легко йому все вдається. Ну, буду сьогодні з ним робити домашнє завдання, переконаюсь у цьому.

Ми приїхали у школу. На продовженому дні була саме наша вчителька. Вона підійшла до нас перша, хоча син вже був готовий йти до нас.

- Добре, що ви разом. Хотіла з вами поговорити

- Про що? — запитала Лілі

- Ваш син сьогодні на перерві побився з однокласником. Але бійку почав не він. Сказав, що захищав однокласницю. Бо до неї чіплялись — Данилко підійшов до нас. У сина під оком синець. Ну, він звичайно дає. Побився, але ж захистив однокласницю. З однієї сторони його по голові за бійку не погладиш. А з іншої він у нас молодець, бо заступився за однокласницю.

- У мене немає слів — сказала Лілі та посміхнулась.

- Ми з ним дома поговоримо — сказав я.

Ми вийшли зі школи та поїхали додому. По дорозі додому, Ліля говорила з Данилком про цю бійку. Вона сказала, що захищати дівчат це звісно добре. Але головою також треба думати. Що битися це остання справа. Краще конфлікт вирішити розмовою. А потім вже розпускати руки. Але якщо на тебе зразу нападають, то дійсно треба захищатись таким способом.

Чого не скажеш про тата Данилка. Він намагається все вирішити розмовою. Але коли бачить мене, у нього чомусь розум зникає. І з’являється тільки фізична сила. Не перший раз б’ємося, хоча я завжди готовий для розмови. Може на підвищеному тоні, але ж говорити.