Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

— Віталік десь тут. Якщо побачиш його — одразу скажи. Ок? — шепоче мені на вухо Спартак, а я киваю на знак згоди. 

Ми проходимо практично весь зал, і тільки зараз розумію, що тут є ще один. Це щось схоже на окрему лаунч-зону, з диванами та власним баром. За одним з них я і бачу Даміра, але не одного, а в компанії самого Борисова та двох гарних дівчат. 

Одна поруч з Арсеном Борисовим, торкається пальчиками його плеча, а інша гладить по нозі Воронова і мало в рота не заглядає. Від цієї картини до горла підступає нудота. Який же все це таки Дамір… мудак! Але ж я знала про це, коли він робив зі мною всі ті речі вчора… 

— Далі сама, принцесо! — Спартак киває в бік столика, а я розумію, що зовсім не хочу туди йти. 

Не хочу бачити Даміра, і Віталіка також. Не хочу брати участь у цій виставі. Я спокійного життя хочу, без Воронова та бандитських розборок. 

Спартак відходить вбік, а я продовжую стояти на місці. Зробити цей перший крок — це для мене як стрибнути у прірву. Я не готова помирати… 

Дамір таки помічає мене і повільно розглядає з голови до ніг. Я практично відчуваю на собі цей погляд. Шкіра сиротами вкривається від нього. 

Воронов допиває залишки алкоголю зі склянки та знімає з себе руку дівчини. Підводиться на ноги й впевнено прямує до мене. Стою, ніби миша перед удавом, і не можу нічого зробити. Дамір пригнічує мене своєю силою, і це жахливо… Виходить, я слабка, якщо програю ще до початку бою. 

— Я вражений, дівчинко, — усміхається задоволено і кладе руку мені на спину. Притягує у свої обійми та повільно проводить долонею по спині, вгору-вниз. — Ще один сюрприз.

— Навіщо я тут? Тобі й без мене непогано, — бурчу і пізно розумію, що мої претензії нічого не варті. Я показую свої почуття, як вони є, і це погано.

— Ревнуєш? — хмикає Дамір і нахиляється до мого вуха, щоб за мить вкусити за мочку. Видихаю крізь зуби, а він продовжує: — Не варто. Мені тільки ти потрібна. 

Шкода, що ці слова не стосуються почуттів. Дамір хоче мене як плід свого бажання, а не як дівчину, у якої також є почуття. І це боляче… 

— Даміре, хто ця гарна дівчина? Твоє нове захоплення? — до нас наближається Борисов, і Даміру доводиться брати себе в руки.

— Саме так. Познайомся — це Аліса, — заявляє Воронов, а я заледве стримуюсь, щоб не закотити очі. Ну хоча б не Анжела, і то добре. 

— Арсен! — чоловік бере мою руку і цілує, а я дочекатись не можу, коли зможу її забрати. Неприємно так, адже він розглядає мене як шматок м'яса, а сам в батька годиться. 

— Дуже приємно, — вичавлюю з себе, а руку забираю. Не знаю, що керує мною в цей момент, але я сама беру Даміра за руку. Намагаюсь не зважати на його прямий погляд і не думати про те, що потім він забере своє за кожен дотик. 

— Арсене, ти пробач, але ми з моєю дівчиною хочемо усамітнитись, — заявляє Дамір, а в мене подих перехоплює. 

— Ну, звісно. Діло молоде, — сміється Борисов, а Дамір вже сам перехоплює мою руку і веде в попередній зал. 

Ледве встигаю за його широкими кроками та не розумію, що він задумав. Ми тут для того, щоб Віталік мене побачив, але поки що свого “татка” я не бачу. 

— Що ти робиш? — питаю розгублено, коли Дамір зупиняється посеред зали, де вже танцює кілька пар. 

— Запрошую тебе на танець, — заявляє серйозно. — Тільки не говори, що не вмієш танцювати.

— Вмію, — бурчу, і Дамір опускає свою долоню мені на спину. Там, де його шкіра торкається моєї, все просто палає… 

— Мене зводить з розуму твоя сукня, дівчинко. Сьогодні я сам зніму її з тебе, — шепоче мені на вухо, і ми починаємо танцювати. 

Маю визнати, що робити це після таких слів доволі важко. Я не сумніваюсь, що Дамір виконає свою обіцянку.  У цьому весь він… 

— Там Віталік, — випалюю, коли бачу свого “татка” в кількох метрах від нас. Він розгублено кліпає очима, не вірячи, що бачить мене, а я відчуваю, як шкірою мороз біжить. 

— Він не втече, — задоволено усміхається Дамір. — А ми з тобою маємо закінчити цей танець…

 

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно