Діана Вінн Джонс - Будинок безлічі шляхів

опинившись у місці, яке, судячи з усього, було стайнею, — або дурна. Розумієш, просто я ніколи не намагалася перейняти в матері нічого з того, що вона вміє робити. 

У стайні досить-таки смерділо. Чарліні відлягло від серця, коли вона побачила, що коні — очевидно, з цієї стайні — пасуться на лужку трохи вище, за огорожею. Обходження з кіньми — це ще одна річ, якої вона не опановувала. Зате принаймні Приблуда тут не виглядала наляканою. 

Чарліна зітхнула, опустила Приблуду на землю і ще раз подивилася на заплутану карту, яка її безмежно спантеличувала. «Стайня» була на ній позначена — десь у горах. Звідси їй треба було двічі повернути праворуч, щоби знову потрапити до кухні. Вона двічі повернула праворуч, залишивши Приблуду дріботіти за нею, — і опинилася в майже цілковитій темряві при вході до чогось подібного на велику печеру, повну синіх кобольдів, котрі кудись поспішали. З появою Чарліни всі вони обернулися і сердито витріщилися на неї. Чарліна швиденько повернула направо ще раз. Цього разу вона опинилася в коморі з горнятами, тарілками і чайничками. Приблуда заскавуліла. Чарліна подивилася на кілька сотень чайничків усіх можливих кольорів і розмірів, розставлених рядочками на поличках, і запанікувала. Вона вже починала спізнюватися. Що гірше, коли вона знову надягнула окуляри і звірилася з планом, виявилося, що вона десь на самому низу в лівій частині заплутаних ліній: там, де над стрілкою, що вела до краю карти, була приписка: «Далі в цьому напрямку живе група лабокінів. Потрібна обережність». 

— Ой! — вигукнула Чарліна. — Ну це вже смішно! Ходи, Приблудо. 

Вона відчинила двері, в які тільки що зайшла, і знову повернула праворуч. 

Цього разу вони з Приблудою опинилися в цілковитій темряві. Чарліна відчувала, як Приблуда стривожено тицяє носом їй в гомілку. Вони обидві принюхалися, і Чарліна вимовила: 

— Ага! 

Це було те саме місце із запахом вогкого каменю, який вона запам’ятала з того дня, коли приїхала до цього будинку. 

— Дідусю Вільяме, — запитала вона, — як мені потрапити звідси знову до кухні? 

На її превелике полегшення, добрий голос відповів їй. Тепер він звучав дуже слабко і дуже здалеку: 

— Якщо ти опинилася тут, моя люба, то ти, можна сказати, заблукала, тож слухай уважно. Один раз обернися за годинниковою стрілкою… 

Слухати далі Чарліна не потребувала. Замість того, щоби зробити один повний оберт, вона обережно зробила тільки половину оберту, а тоді подивилася перед собою. І справді, попереду виявився тьмяно освітлений кам’яний коридор, що перетинав той, у якому вона тепер стояла. Їй відлягло від серця, вона пішла туди і повернула в потрібний коридор. За нею дріботіла Приблуда. Чарліна знала, що опинилася в Королівському особняку. Це був власне той коридор, де вона побачила Сіма з візком у день прибуття до будинку дідуся Вільяма. Тут не тільки пахло так, як мало пахнути, — тобто з ледь вловними запахами їжі на тлі запаху мокрого каменю, тут ще й стіни виглядали так, як у Королівському особняку: зі світлішими прямокутниками й овалами на місцях, з яких познімали картини. Єдина проблема полягала в тому, що вона не мала уявлення, в якому місці Королівського особняка опинилася. Приблуда не могла їй допомогти. Вона просто притислася до ніг Чарліни і тремтіла. 

Чарліна взяла Приблуду на руки й пішла коридором, сподіваючись зустріти когось знайомого. Вона двічі повернула, все ще не впізнаючи місця, і мало не наскочила на безбарвного джентльмена, який учора роздавав оладки з маслом. Той сахнувся, цілковито шокований. 

— Ну і ну! — мовив він, розглядаючи Чарліну в напівмороку. — Я й не знав, що ви вже прибули, панно… е-е… Чарівна, так? Ви загубилися? Я можу вам допомогти? 

— Так, будь ласка, — не розгубилася Чарліна. — Я пішла в… в… ну… гм…, ну, знаєте, до дамської кімнати, а коли поверталася, то, мабуть, десь не там повернула. Ви не могли би мені розказати, як пройти до бібліотеки? 

— Я зроблю краще, — сказав безбарвний джентльмен. — Я вам покажу. Ідіть за мною. 

Він обернувся і повів її тим самим шляхом, яким вона прийшла, а тоді по іншому тьмяному коридору і через великий і холодний вестибюль, з якого нагору вели кам’яні сходи. Приблуда почала злегка помахувати хвостиком, так ніби ці місця видалися їй знайомими. Але коли вони опинилися перед сходами, Приблудин хвостик завмер. Згори прогримів розпачливий голос Моргана: 

— Не хоцу! Не хоцу! НЕ ХОЦУ!!! 

До нього долучився більш пронизливий голос Блима: 

— Я не буду їх одягати! Хоцу смугасті станці! 

Униз луною прокотився голос Софі Пендрагон: 

— Ану замовкніть обидва! Інакше я зроблю щось жахливе, попереджаю! Я вже не маю терпцю! 

Безбарвний джентльмен скривився. 

— Малі діти привносять в тутешнє життя дуже багато бурхливих емоцій, чи не так? — звернувся він до Чарліни. 

Чарліна підняла на нього очі, збираючись кивнути й усміхнутися. Але натомість щось змусило її здригнутися. Що це було, вона так до пуття і не зрозуміла. Чарліна спромоглася тільки легенько хитнути головою, перш ніж рушила за безбарвним джентльменом у склепінчастий прохід, де ревіння Моргана і вереск Блима стихли вдалині. 

Зайшовши за наступний поворот, безбарвний джентльмен відчинив двері, в яких Чарліна впізнала двері бібліотеки. 

— Здається, прибула панна Чарівна, сір, — сказав він, кланяючись. 

— А, добре, — зрадів король, піднімаючи погляд з-над стосів тонких оправлених у шкіру книг. — Заходь і сідай, моя дорога. Учора ввечері я знайшов для тебе грандіозну купу паперів. Я навіть не уявляв, що у нас їх тут так багато. 

Чарліні здалося, ніби вона й не покидала цього місця. Приблуда сіла коло жаровні й почала вигріватися у її теплі догори черевцем. Чарліна також вмостилася перед горою різноформатних паперів, яка щомиті загрожувала завалитися, знайшла перо і папір та почала працювати. Атмосфера встановилася дуже товариська. 

За якийсь час король сказав: 

— Мій предок, котрий написав ці щоденники, вважав себе поетом. Що ти скажеш на такий вірш? Звернений до його дами серця, звичайно: 

Ти танцюєш із грацією кози, любове моя, 

А співаєш так ніжно, немов корова у горах. Романтично, правда, моя дорога? 

Чарліна розсміялася. 

— Це жахливо. Сподіваюся, вона його відкинула. Е-е-е… Ваша величносте, а хто цей безбар… е-е… джентльмен, який привів мене сюди? 

— Ти маєш на увазі мого економа? — перепитав король. — Знаєш, він із нами вже так багато років — а я все ніяк не можу запам’ятати ім’я небораки. Тобі доведеться запитати принцесу, моя дорога. Вона має пам’ять на такі речі. 

«Ну що ж, — подумала Чарліна. — Доведеться мені думати про нього як про безбарвного джентльмена». 

День минув мирно. Для Чарліни це стало приємною зміною після такого бурхливо-безладного ранку. Вона розсортувала і повносила до каталогу рахунки двохсотрічної давності, рахунки сторічної давності і рахунки всього лише сорокарічної давності. Як не дивно, але старі рахунки були виписані на значно більші суми, ніж новіші. Скидалося на те, що Королівський особняк витрачав усе менше і менше грошей. Чарліна розібрала листи за чотириста років, а також недавні повідомлення від послів: з Чужокрайнії, Інгарії і навіть з Рашпухта. Декотрі посли надсилали вірші. Найгірші зразки Чарліна зачитувала королю. Ближче до низу стосу паперів вона дійшла до розписок. Документи на кшталт «Як плату за портрет дами, що вважається творінням визначного митця, отримано