Ніклас Натт-о-Даг - 1793

Досить швидко дійшов я до Ладуґорсландета. Тут у стінах будинків такі щілини, що вітер висвистує, а подеколи здається, можна просунути руку й розбудити людей, які сплять усередині. На вулицях ще нікого не було, але внизу, біля Артилерійського двору, вже заворушилося: туди-сюди по одному й групами ходили солдати, вартові вітали офіцерів.

З пагорба видно праль — полощуть брудну білизну в Котячому морі, труть, викручують якомога сильніше, щоб потім швидше висохла. Ця картина нагадала мені, що і я сам не надто чистий… Я ж іду в лікарню Серафимер, а туди краще приходити в пристойному вигляді. Спустився до містків у надії вмовити якусь служницю почистити й мій костюм. Переважно вони були надто зайняті, щоб взагалі мене помітити, а ті, що мали трохи часу, відмовляли. Трохи далі на березі одна наглядала за дітьми, а найменшеньке при цьому годувала груддю і наспівувала якусь пісню — мелодія сумна, а ті слова, що я розчув, надто серйозні як на колискову, щось про те, яке коротке життя і що не встигнеш народитися, а вже час помирати.

Зупинився послухати, а потім помітив, що й одна з праль на містках теж покинула своє прання, заслухалася і сльози в неї течуть по щоках. Вона глянула на мене і, нічого не сказавши, простягнула руку. Може, вона втратила сина, а я їй здався схожим на покійного. Швидко скинув куртку, стягнув сорочку через голову й подав їй. Жінка вмочила її в таз з мильною піною, потерла-потерла, прополоскала в озерній воді, викрутила й віддала мені. Я вклонився їй на знак удячності і вдягнув вологу сорочку — боже, яка ж вона була чиста, біла…

Через мілководний канал Клара зроблено насип, на ньому поклали дошки, вийшов довгий хиткий міст, яким можна перейти на Кунґсгольм. Я кілька хвилин вагався перед мостом біля Червоних гамазеїв. На озері Меларені перекочувалися білі буруни, хвилі піднімалися вище насипів і заливали дерев’яні дошки. Повз якась жінка вела на мотузці бруднющу свиню, побачила мене й засміялася: «Сміливіше, хлопче! Головне тримайся, тоді точно перейдеш на той бік раніше, ніж русалка схопить за ногу й потягне на глибину!» Я проковтнув клубок у горлі, побілілими пальцями схопився за мотуз, натягнутий між двома берегами, і з богом пішов.

Коли нарешті вибрався знову на тверде, вважай, уже був і на місці. Красиві ворота з аркою, на якій написано «Корол. шпиталь», два леви тримають щит з гербом. Поряд квітне прекрасний каштан.

Я пройшов під аркою до середини і застиг від величної краси цього місця. Головна будівля — чотириповерхова, з двома бічними крилами. Це шпиталь Серафимів, а в Стокгольмі всі називають його просто Сераф. Я не знав, куди далі йти, тому зупинив чоловіка, що йшов повз у якійсь своїй нагальній справі, і сказав, кого шукаю. «Професора Мартіна в Серафі не бачили з 1788 року, за що й вдячні долі — здається, це був рік його смерті». Я закляк, і чоловік подивився на мене зі співчуттям: «Ви шукаєте саме Роланда Мартіна чи для вашої справи може придатися і його наступник? Якщо так, то професора Гаґстрема шукайте в північній анатомічній залі». Я не знав, що відповісти, тому просто кивнув. «Другий поверх, праворуч».

Ще здалеку я відчув запах, який добре знаю і ніколи не забуду: запах смерті. Двері в залу були прочинені, і крізь щілину я побачив моторошну картину: на столі лежав труп чоловіка, розпоротий від горла до низу худого живота; шкіра відтягнута в обидва боки, у розрізі видно всі нутрощі. Грудна клітка розкрита і зафіксована залізними гаками. Від обличчя залишилася лише половина, щелепи й м’язи обличчя оголені. Білі як молоко очі втупилися у стелю.

Аж потім я помітив чоловіка біля стола. «Мене шукаєте?», — спитав і негайно повернувся до всієї жахливої справи. «Шукаю професора Гаґстрема», — я зауважив, що голос у мене тремтить, і не стільки від того, що поряд труп, як від самого професора. Сказав би, йому десь близько сорока років, і схоже, що здоров’я у нього чудове. Одягнений у жилет, поверх нього пов’язав шкіряний фартух. Рукави сорочки засукав. «Це я. Заходьте, прошу, якщо вас не бентежать такі картини». Відклав скальпель і помив руки в порцеляновій мисці. «Чим можу допомогти?» — «Мене звати Юган Крістофер Блікс, — почав я, скинувши капелюха. — Від 1788 року я служив у Карлскруні учнем фельдшера Гоффмана». — «Емануеля Гоффмана?» — «Саме так, пане професоре». — «Що ж, тоді не дивно, що вас не схвилювали тутешні красоти, від яких звичайний відвідувач зблід би й побіг швидше до найближчого вікна, — зауважив Гаґстрем. — Якщо ви були під час війни у Карлскруні, то це не я професор, а ви, принаймні стосовно досвіду споглядання смерті й каліцтв». Професор запросив мене сісти й зацікавлено розпитував про мій воєнний досвід. Гукнув, щоб нам принесли кави, — за кілька хвилин дівчина в білому вбранні вже принесла чайничок. Слова наче самі лилися з мене. Ніколи я нікому не розповідав про ті жахливі воєнні роки, навіть тобі, сестричко. А зараз, виходить, саме час.

Узимку 1788 року військовий флот повернувся з Балтики з захопленим біля Гоґланду російським судном. Називався «Владислав» — лінкор з сімдесятьма чотирма гарматами. Ескадра зайшла в гавань якраз перед тим, як море замерзло. З «Владислава» почали везти на берег хворих з якоюсь дивною формою цинги — їх охоплювала пропасниця, тіло трусило, шкіра на обличчі жовтіла, а на руках і ногах з’являлися пухирі. У декого хвороба діставалася до легень, і вони кашляли так, що губи синіли. Через кілька днів пропасниця минала так само несподівано, як починалася. Але невдовзі поверталася знову, і ставало ще гірше, ніж було. Я бачив, як здорові чоловіки після десяти нападів затихали й за кілька годин помирали — худі, згорблені, як дідугани зі згаслими очима. Зима була дуже холодна. Будь-яка дошка ставала лежаком для хворого чи пораненого. Пацієнтів було все більше, не тільки моряків, а навіть і тутешніх жителів, і місця на всіх у лікарні вже не вистачало. «Спершу був посильним, а потім, десь під Різдво, став учнем майстра Гоффмана, і служив у нього аж до його смерті, після чого ще три роки працював у лікарні». Майстер сподівався, що кількість хворих зменшиться навесні, але насправді стало ще гірше. Люди помирали тисячами, а на їхні місця все прибували нові й нові хворі. Професор мене перервав: «А Емануель Гоффман помер теж від цієї хвороби?» «Ні, — відповів я. — Майстра вбила російська тридцятишестифунтова гармата».

У червні флот знову відплив на схід для продовження російської кампанії.