Марк Леві - Викрадач тіней

— Добре, що ви подалися в медицину, бо як шофера вас забракували б. То що, поїдемо?

— Чергування в мене закінчується за півгодини. Нога болить?

— Це лише розтягнення зв’язок, не треба бути мудрим лікарем, щоб це зрозуміти. Якщо принесете кави з автомата, я ще зачекаю трішки — трішки, але не більше.

Я пішов до автомата й приніс кави. Вона вмочила губи в напій, скривилася, віддала мені кухлик і показала на корзину для сміття.

У вестибюлі відділення швидкої було порожньо. Я зняв халата, забрав пальто з кімнати для чергових і повіз бабцю надвір.

Я виглядав таксі, коли один із лікарів швидкої впізнав мене й запитав, куди нам їхати. Він щойно закінчив чергування й люб’язно погодився підвезти нас. Так само люб’язно він допоміг занести мою сусідку по сходах. Ми ледве дихали, поки дісталися на шостий поверх. Сусідка простягла мені ключі. Колега пішов, а я допоміг старенькій пересісти в крісло.

Я пообіцяв, що принесу їй усе, що потрібно: з розтягненими зв’язками кілька днів їй ліпше не ходити по сходах. Я написав номер свого телефона на аркушику, який поклав на видному місці, на круглому столику, і сказав, щоб вона телефонувала мені, тільки-но їй щось знадобиться.

Я вже йшов, коли вона покликала мене.

— А ви не надто цікавий, не запитали навіть, як мене звуть.

— Аліса, вас звати Аліса, так записано в картці.

— І дата народження?

— Звісно.

— Кепсько.

— Я не рахував.

— Ви галантний, але я вам не вірю. Так, мені дев’яносто два роки, але я знаю, що виглядаю лише на дев’яносто!

— Набагато менше. Я думав, що вам…

— Мовчіть, хоч би скільки ви назвали, все буде надто багато. А ви таки не дуже цікавий, адже я вам так і не сказала, чого так раділа там, у лікарні.

— Я забув, — признався я.

— Підіть на кухню, там у шафці над раковиною є пакет кави, ви вмієте користуватися кавоваркою?

— Здається, так.

— У всякому разі, гірше за ту отруту, яку ви мені принесли з автомата, не буде.

Я зварив каву якомога ретельніше й приніс її до вітальні на таці. Аліса порозливала каву по чашках. Випила вона мовчки, без зауважень, отже, я витримав випробування.

— То чого ж ви так раділи вчора ввечері? — запитав я. — Нічого веселого в тому, щоб підвернути ногу.

Аліса нахилилася до маленького столика й витягла коробку печива.

— Якби ви тільки знали, як мене діймають мої діти! Їхні розмови мене дратують, мене дратують жінка одного і чоловік другої. Вони весь час скаржаться й цікавляться тільки своїми нікчемними життями. А я їх привчала до поезії. Я колись викладала французьку мову, можете собі уявити, а ті двоє дурнів цікавилися лише цифрами. Я хотіла уникнути святкування Нового року в невістки, готує вона жахливо, індичка сама себе підсмажила б ліпше. Аби не їхати ранішньою електричкою до їхньої занюханої сільської садиби, я вдала, що підвернула ногу. Вони вдали, що їм прикро, на п’ять хвилин, не більше.

— А якби хтось із них приїхав по вас автомобілем?

— Жодного ризику. Мої син і дочка змагаються в егоїзмі, відколи їм стукнуло по шістнадцять. Їм тепер на сорок більше, а вони ще не визначилися з переможцем. Я саме була в кухні й думала: що, як вони повернуться після свят, я маю перебинтувати ногу, щоб повірили в мою брехню, коли це посковзнулася й полетіла долі. Рятувальники приїхали за чверть дванадцята ночі. Я зуміла їм відчинити. Шість дужих хлопців лише задля мене в Новорічну ніч, замість індички моєї невістки, що може бути ліпше?! Вони оглянули мене й приторочили до нош, щоб знести сходами. Рівно опівночі ми мали поїхати до лікарні. Я попрохала капітана затриматися ще на кілька хвилин. Мій стан не вимагав невідкладної допомоги. Він погодився. Я їх пригостила шоколадом, ми почекали, скільки годиться…

— А чого ви чекали?

— Телефонного дзвоника. У цьому році мої пташенята ще не зуміють розділити майно. Тож я сміялася, поки моя нога розпухала в машині рятувальників. Зрештою, мені її таки перебинтували…

Я допоміг Алісі лягти в ліжко, увімкнув телевізор і залишив стареньку відпочивати. Повернувшись додому, я кинувся дзвонити мамі.

Розділ 8

Січень видався дуже холодний. Приїхавши з дому, Люк залюбки взявся до навчання. Батько весь час діяв йому на нерви, а сестричка більше часу проводила з ігровою приставкою, ніж із ним. На моє прохання Люк навідав мою маму. Йому здалося, що вона змарніла. Вона ним передала листа й подарунок до Різдва.

Любий синку!

Я знаю, наскільки ти зайнятий роботою. Не шкодуй ні про що. Мені трохи нездужалося у Свят-вечір, і я рано лягла спати. Сад, як і я, спить під снігом. Живоплоти білі від інею — краса неймовірна. Сусід нарубав мені дров більше, ніж треба, щоб пережити облогу. Вечорами я запалюю в грубці, дивлюся, як розгорається полум’я й думаю про твоє неспокійне життя. Наринають спогади. Ти повинен тепер краще розуміти, чому з роботи я поверталася такою стомленою та іноді навіть не мала сили з тобою поговорити. Мені хотілося б частіше бачитися з тобою, мені тебе бракує, але я горда й щаслива з того, що ти робиш. Приїду до тебе в перші ж дні весни. Пам’ятаю, що обіцяла тобі приїхати в лютому, але з цими морозами краще не ризикувати: не хочеться нав’язувати тобі ще однієї калічної хворої. Якщо ти зможеш вирватися на кілька днів, хоча я пищу й розумію, що це неможливо, я була б найщасливішою з матерів.

На нас чекає чудовий рік, у червні ти отримаєш диплом і підеш до інтернатури. Ти це знаєш ліпше за мене, але мені настільки приємно писати ці слова, що я ладна переписувати їх сотні разів.

Гарного й щасливого Нового року, синку!

Твоя любляча мама

P.S. Якщо тобі не сподобається колір кашне, поміняти його все одно не можна, бо я сама його сплела. Можливо, воно трохи перекошене, але я плела вперше й востаннє — настільки мені це не сподобалося.

Я розгорнув пакунок і зав’язав кашне на шиї: Люк аж розреготався. Кашне було фіалкове й ширше з одного боку, ніж з іншого. Але зав’язаним воно мало непоганий вигляд. Те кашне я носив усю зиму.

* * *

Софі з’явилася наприкінці першого тижня січня. Я щоночі заходив до її відділення, але не заставав. Вона сама