Орасіо Кірога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Здалеку донісся особливо лункий у лісі хриплий голос:

— Стрілятиму в голову! Обом!

За мить з-за повороту стежки вибігли десятник і три пеони. Починалися лови.

Кайє, не перестаючи втікати, звів курок револьвера.

— Здавайся, дідько! — закричав десятник ззаду.

— Сховаймося у лісі, — сказав Поделей. — У мене немає сил, щоб орудувати мачете…

— Вернися або я тебе підстрелю! — донісся інший голос.

— Коли вони підійдуть ближче… — почав Кайє.

Над стежкою просвистіла куля, випущена з вінчестера.

— Біжи до лісу! — гукнув Кайє товаришу. І, сховавшись за деревом, зробив зі свого револьвера п’ять пострілів у переслідувачів.

У відповідь пролунали пронизливі крики, і ще одна куля з вінчестера здерла кору з дерева, за яким ховався Кайє.

— Здавайся або я знесу тобі голову!

— Іди, іди! — знай, просив Кайє Поделея. — Я зараз…

І, зробивши ще один постріл, він і собі зайшов у ліс.

Переслідувачі, яких на мить спинили постріли, розлючені кинулись уперед, випускаючи одна за одною кулі з вінчестера туди, куди ймовірно подалися втікачі.

За сто метрів від стежки, паралельно з нею, Кайє і Поделей віддалялися, пригнувшись аж до землі, щоби не зачіпати ліани. Переслідувачі здогадувалися про цей маневр; та позаяк у лісі той, хто нападає, має сто шансів проти одного дістати кулю в лоба, наглядач вдовольнився залпами з вінчестера і зухвалими криками. До того ж кулі, пущені нині «по молоко», у четвер увечері влучили саме в ціль…

Небезпека минула. Втікачі посідали, знесилені. Поделей загорнувся у пончо і, прихилившись до спини товариша, дві страшні години терпів напад лихоманки, що накотився на нього після такої натуги.

Потім вони втікали далі, не гублячи з поля зору стежки, і коли настала ніч, нарешті отаборились. У Кайє були із собою кукурудзяні коржі, Поделей розпалив багаття — попри купу незручностей, які це створює в краю, де крім людей, є й інші створіння, яких притягує світло.

Сонце вже стояло дуже високо, коли наступного ранку вони натрапили на річечку, першу й останню надію втікачів. Кайє, не надто ретельно вибираючи, зрубав дванадцять бамбукових стволів, а Поделей останні свої сили витратив на те, щоб зрізати ліани, і щойно зробив це, як його знову стало трясти.

Тож Кайє сам спорудив пліт: десять стволів, зв’язаних поздовж ліанами, і з кожного краю одна поперечка.

Щойно пліт було завершено, втікачі сіли на нього. І пліт, підхоплений течією, вплив у Парану.

Ночі в цю пору особливо холодні, і двоє пеонів, опустивши ноги у воду, всю ніч сиділи закоцюблі, притиснувшись один до одного. Води Парани, високі після рясних дощів, крутили плотом у своїх чорториях і потроху ослаблювали вузли ліан.

За весь наступний день пеони з’їли два кукурудзяні коржі, останні залишки їхньої провізії, яких Поделей ледве торкнувся. Проїдені личинками стволи тонули, і коли настав вечір, пліт на чверть занурився під воду.

По дикій річці, затиснутій поміж похмурих стін лісу, де не чутно було навіть далекого відлуння людського голосу, двоє чоловіків по коліна у воді дрейфували на плоті, що виписував кола, на мить затримувалися непорушні перед коловоротом і знову пливли, ледве тримаючись на стволах, що майже розв’язались і вислизали у них з-під ніг, серед чорнильної темноти, в яку не могли пробитись їхні відчайдушні погляди.

Вода сягала їм грудей, коли вони дісталися землі. Де це було? Вони не знали. Якесь пасовисько. Та на тому березі вони непорушно розпласталися долілиць.

Прокинулися, коли сонце вже променилося. Зарості трави простягалися на двадцять метрів углиб берега, утворюючи прибережну смугу між річкою і лісом. З півдня за двісті метрів текла річечка Паранаї, яку вони вирішили перейти убрід, щойно відновлять сили. Проте ті не поверталися так швидко, як цього хотілося, бо пагони і гусінь з бамбука підкріплюють поволі. А за двадцять годин щільної зливи Парана перетворилася на кипучу олію, а Паранаї — на бурхливий потік. Нічого не вийде. Раптом Поделей, з якого ручаями стікала вода, спираючись на револьвер, підвівся і націлив його на Кайє. Він ярився від лихоманки.

— Іди, дідько!

Кайє побачив, що від тої маячні можна чекати всякого, і непомітно нахилився, аби дотягнутися до свого приятеля палицею. Але той наполягав:

— Шуруй у річку! Ти мене привіз! Лізь у воду!

Землисті пальці тремтіли на спусковому гачку.

Кайє підкорився; його підхопила течія, і він зник за заростями трави, до яких прибився з неймовірними зусиллями.

Звідти він став стежити за своїм товаришем; та Поделей під нескінченним дощем знову лежав на боці, підтягнувши коліна до грудей. Коли Кайє наблизився, хворий підвів голову і, не розплющуючи незрячих через струмені дощу очей, прошепотів:

— Кайє, холера… Страшенно зимно…

Усю ніч на конаючого лив заливний осінній дощ, і на світанку Поделей назавжди упокоївся у своїй водній могилі.

У тих самих заростях трави, обложений лісом, річкою і дощем, уцілілий спожив усі, які міг, корінці й личинки, поступово втрачаючи сили, доки лишився сидіти, помираючи з голоду й холоду, втупившись поглядом у Парану.

«Сілекс», що надвечір пропливав там, підібрав пеона, який уже був майже при смерті. Та його щастя змінилося жахом, коли назавтра він зрозумів, що пароплав піднімається вгору річкою.

— Заради Бога, благаю тебе! — хлипав він перед капітаном. — Не висаджуй мене в порту Х! Мене там уб’ють! Благаю тебе!

«Сілекс» вернувся в Посадас, везучи на борту пеона, якого й досі не відпускали нічні кошмари.

Та зійшовши на берег, уже через десять хвилин він був п’яний, мав новий контракт і йшов, хитаючись, купувати екстракти.

Яґваї[3]

Ну так, вона могла бути тільки там. Яґваї обнюхав камінь — солідну брилу залізної руди — і обережно оббіг довкола нього. Під полуденним сонцем Місьйонес повітря вібрувало над чорною скелею, то було явище, яке не принаджувало фокстер’єра. А тут, унизу, навпаки — була ящірка. Пес знову оббіг довкола, пофиркав у щілину і — честь і хвала його породі! — трохи пошкрябав розпечену кам’яну брилу. Після чого неквапно пішов назад, що не заважало йому раз у раз нюшити обабіч стежки.

Він зайшов у їдальню і розлігся поміж креденсом і стіною, то було прохолодне укриття, яке він вважав своїм, попри те, що всі домочадці думали інакше. Проте темний закуток, чудовий, коли низький атмосферний тиск супроводжується відсутністю вітру, робився нестерпним в ті дні, коли дув північний вітер. То було нове знання фокстер’єра, в якому досі боролася спадковість краю з м’яким кліматом — Буенос-Айреса, батьківщини його предків і його самого, — де все якраз