Філіп Кіндред Дік - Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік

— Закуска,— сказала Бетті.

Опустившись на коліна, вона простягнула йому тарелю, на якій лежали маленькі сирні крекери. Він вдячно взяв дві штуки.

— Останнім часом дуже багато важливих міжнародних новин,— сказав Пол, відпиваючи зі своєї склянки.— Сьогодні дорогою додому я слухав пряму трансляцію масштабної вистави — державної церемонії похорону у Мюнхені. П'ятдесятитисячний мітинг, прапори і таке інше. Масові співи Ich hatte einen Kamerad[52]. Тіло можуть побачити усі віддані.

— Так,— сказав Роберт Чілден,— ця прикра звістка на початку тижня.

— Вечірня японська «Таймс» пише, що, згідно з інформацією з надійних джерел, Бальдур фон Ширах під домашнім арештом,— сказала Бетті,— за наказом Служби безпеки.

— Недобре,— похитав головою Пол.

— Поза сумнівом, уряд намагається зберегти порядок,— сказав Чілден.— Фон Ширах відомий своїми поспішними, впертими і безрозсудними діями. Дуже схожий на Рудольфа Гесса. Пригадайте його безумний політ до Англії.

— Що там іще у японській «Таймс»? — запитав Пол дружину.

— Сильне сум'яття й непевність. Армійські підрозділи перекидають туди-сюди. Відпустки військовим скасовано. Кордони закриті. Засідає Райхстаг. Безліч виступів.

— Пригадую один прекрасний виступ доктора Ґеббельса,— сказав Роберт Чілден,— я чув його по радіо, десь рік тому. Дуже гостра інвектива. Аудиторія готова була їсти у нього з рук, як завжди. Він провів її через увесь діапазон емоцій. Поза сумнівом, тепер, коли Адольф Гітлер вийшов із гри, доктор Ґеббельс — нацистський оратор номер один.

— Так,— закивали Пол і Бетті.

— У доктора Ґеббельса також прекрасні діти і дружина,— продовжував Чілден.— Справжня еліта.

— Справді,— погодилися Пол і Бетті.

— Він сім'янин, на противагу багатьом їхнім великим цабе у партії,— додав Пол,— в яких неоднозначні сексуальні вподобання.

— Я б не звертав увагу на чутки,— сказав Чілден.— Ви про такого собі Ернста Рема? Це стара, давно забута історія.

— Я радше про Германа Ґеринґа,— сказав Пол, відпиваючи зі склянки маленькими ковтками і уважно вдивляючись у неї.— Кажуть, він влаштовує оргії, подібні до римських, фантастично збочені і вигадливі. Мороз йде по шкірі від самих лише описів.

— Брехня,— сказав Чілден.

— Ця тема не варта розмови,— тактовно втрутилася Бетті, поглянувши на обох чоловіків.

Вони допили віскі, і Бетті вийшла, щоб знову наповнити склянки.

— Від політичних дискусій закипає кров,— сказав Пол.— Хоч куди б ви пішли. Важливо зберігати ясність розуму.

— Так,— погодився Чілден.— Спокій і порядок. І тоді все повернеться до звичної стабільності.

— Для тоталітарного суспільства період після смерті вождя дуже складний,— сказав Пол,— брак традицій та інституцій середнього класу, поєднаний із...— він раптово замовк.— Напевно, досить політики,— усміхнувся він,— бо це вже схоже на старі студентські часи...

Роберт Чілден відчув, що червоніє. Він схилився над знову наповненою склянкою, щоб приховати обличчя від господарів. Який жахливий початок! Так галасливо і безглуздо сперечатися про політику. Виказати неввічливість своєю незгодою. І лише вправність і тактовність господарів врятувала вечір.

«Як багато я ще маю засвоїти,— подумав Чілден.— Вони такі вишукані і ввічливі. А я... Я білий варвар. Так воно і є».

Протягом певного часу він лише мовчки пив, вдаючи насолоду. «Я повинен у всьому наслідувати їх,— говорив він собі.— Завжди погоджуватися».

Але одразу ж запанікував, думаючи: «У мене в голові все плутається від алкоголю. А ще через утому й нерви. Чи мені це вдасться? Мене ніколи не запросять знову, вже запізно цьому зарадити». Його охопив відчай.

Повернувшись із кухні, Бетті знову сіла на килим. «Яка вона приваблива,— вкотре подумав Роберт Чілден.— Струнке тіло. У них набагато досконаліші тіла — не гладкі, не мішкуваті. Їм не потрібні ліфи чи корсети. Я повинен приховати своє бажання — за всяку ціну». І все ж подеколи він дозволяв собі крадькома поглянути на неї. «Такий прекрасний смаглявий відтінок шкіри, темні очі та волосся. Ми порівняно з ними якісь недороблені. Нас витягнули з печі ще напівсирими. Старий міф аборигенів. У цьому є своя правда.

Треба відволіктися. Знайти якусь світську тему для розмови, що завгодно». Його погляд блукав, шукаючи, за що зачепитись. Повисла важка тиша, від якої його напруга ставала пекучою. Нестерпною. «Що, в біса, сказати?» Щось безпечне. Він вихопив поглядом книгу, яка стояла у низькій чорній шафці із тикового дерева.

— Бачу, ви читаєте «І обтяжіє сарана». Цей роман у всіх на вустах, але справи ніяк не дають мені з ним ознайомитися.

Підвівшись, він підійшов до шафи і взяв книгу, уважно спостерігаючи за їхніми виразами облич. Здавалося, вони схвально сприйняли цю його спробу розпочати розмову, і він продовжив:

— Це детектив? Даруйте мою страшну необізнаність.

Він перегорнув декілька сторінок.

— Аж ніяк не детектив,— сказав Пол.— Це цікава художня проза, яку можна визначити як наукову фантастику.

— Ні,— не погодилася Бетті,— там немає наукової складової. Дія відбувається не в майбутньому. У науковій фантастиці йдеться про майбутнє, особливо таке, де наука просунулася далі, ніж зараз. А у книжці нічого такого немає.

— Але там ідеться про альтернативне теперішнє,— сказав Пол.— Є багато відомих науково-фантастичних романів такого типу. Даруйте, що наполягаю на цьому,— пояснив він Роберту,— але, як відомо дружині, я довго був шанувальником наукової фантастики. Я захопився нею давно, ще коли мені ледь виповнилося дванадцять. Це було на самому початку війни.

— Розумію,— ввічливо сказав Роберт Чілден.

— Хочете взяти почитати «Сарану»? — запитав Пол.— Ми скоро закінчимо, за день-два, не більше. У мене офіс у центрі, неподалік від вашої шанованої крамниці, я залюбки заніс би вам книжку під час обідньої перерви.— Він помовчав, а тоді Бетті подала йому якийсь знак,— принаймні так здалося Чілдену — і він продовжив: — Роберте, ми з вами, ви і я, могли б пообідати разом з цієї нагоди.

— Дякую,— відповів Роберт.

Сказати більше він був не спроможний. Обід. У центрі міста, в одному із фешенебельних ресторанів для бізнесменів. Він і цей стильний молодий японець із сучасної еліти. Це було занадто. Він відчув, як все пливе перед очима, однак продовжив роздивлятися книгу і кивати.

— Так,— сказав він,— здається, і справді цікаво. Мені б дуже хотілося прочитати її. Я намагаюся стежити за тим, про що говорять люди.

Чи правильно було так говорити? Він визнав, що книга цікавить його лише як модна новинка. Можливо, це було по-плебейськи. Він точно не знав, але відчував, що так воно