Філіп Кіндред Дік - Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік

вони змогли встановити станок, підвести електрику, підключити освітлення і почали монтувати ремені й мотори. У них вже були ескізи, технічні специфікації та списки необхідних матеріалів. Отже, насправді вони вже розпочали.

«Тепер все по-справжньому,— усвідомив Френк Фрінк».

Вони навіть вибрали назву:

«ЕДФРЕНК —

ЮВЕЛІРНІ ВИРОБИ НА ЗАМОВЛЕННЯ».

— Як на мене, максимум, що ми можемо сьогодні зробити, це купити деревину для станка і, можливо, електричні деталі. Але не матеріали для ювелірних виробів.

Відтак вони подалися на склад деревини на півдні Сан-Франциско і за годину вже мали все на руках.

— Що тебе тривожить? — запитав Ед Маккарті, коли вони входили до гуртівні, що продавала побутову техніку.

— Гроші. Це мене пригнічує. Фінансувати цю справу у такий спосіб...

— Старий В.-М. усе розуміє,— сказав Маккарті.

«Я знаю,— подумав Фрінк,— це мене й гнітить. Ми увійшли у цей світ. Стали такими, як В.-М. Хіба це приємна думка?»

— Не озирайся.— мовив Маккарті — Дивися вперед. У майбутнє.

«Я й дивлюся вперед,— подумав Фрінк. Він згадав гексаграму.— Які жертвоприношення та узливання мені зробити? І кому?»

7

Милі молоді японці, які заходили до магазину Роберта Чілдена — подружжя Касоура — зателефонували наприкінці тижня і запросили його до себе на вечерю. Він був дуже радий, оскільки саме чекав звістки від них.

Він замкнув крамницю «Американські художні ремесла» трохи раніше, аніж зазвичай, і, узявши велотаксі, приїхав в елітний район, де мешкали Касоура. Він знав ці місця, хоча білі тут не жили. Поки таксі везло його вуличками, що звивалися поміж газонів та верб, Чілден роздивлявся сучасні багатоквартирні будинки і милувався вишуканою архітектурою. Ковані бильця балконів, височенні, але сучасного стилю колони, пастельні кольори, різноманітні текстури фасадів... Справжні витвори мистецтва. Він пам'ятав часи, коли на цьому місці не було нічого, крім повоєнних руїн.

Японські дітлахи мовчки дивилися на нього, а потім знову поверталися до свого футболу чи бейсболу. «Але з дорослими все по-іншому»,— подумав він. Елегантно одягнені молоді японці, які паркували машини або виходили з багатоквартирних будинків, позирали на нього із більшим зацікавленням. Вони, мабуть, міркували про те, чи він тут живе. Молоді японські бізнесмени, які поверталися додому зі своїх офісів... Тут жили навіть керівники Торгових представництв. Він помітив припарковані кадилаки. Що ближче його велотаксі під'їжджало до місця призначення, то більше він нервувався.

За мить, коли він вже піднімався сходами до квартири подружжя Касоура, промайнула думка: «Ну, от я й тут. Запрошений не у справах, а як гість на вечерю». Звичайно, він подбав про те, щоб мати якомога кращий вигляд. Принаймні своєї зовнішності він міг не соромитися. «Моя зовнішність,— подумав він.— Так. То який я маю вигляд? Не треба нікого дурити, мені тут не місце. На цій землі, яку розчистили білі люди і на якій побудували одне з найпрекрасніших своїх міст. Я чужинець у власній країні».

По застеленому килимом коридорі він підійшов до дверей і натиснув на кнопку дзвінка. Йому одразу ж відчинили. Перед ним, привітно усміхаючись, стояла молода місіс Касоура у шовковому кімоно й обі. Її чорне, зібране у вузол волосся спадало на шию. У вітальні вже чекав її чоловік зі склянкою в руках, киваючи йому.

— Містере Чілден, заходьте.

Він вклонився і зайшов.

Напрочуд вишукане помешкання. І дуже аскетичне. Мало речей. Лампа, столик, книжкова шафа, гравюра на стіні. Незрівнянне японське відчуття вабі[50]. Англійською це важко сформулювати. Здатність знаходити у простих речах красу, яка перевершує вишукані оздоби. Це якось пов'язано із розміщенням предметів інтер'єру.

— Щось будете пити? — запитав містер Касоура.— Віскі з содовою?

— Містере Касоура...— почав Чілден.

— Пол,— сказав молодий японець.— Бетті,— він вказав на дружину.— А ви...

— Роберт,— пробурмотів містер Чілден.

Влаштувавшись зі своїми напоями на м'якому килимі, вони слухали кото — тринадцятиструнну японську арфу. Це була нова, доволі популярна платівка, яку нещодавно випустила японська студія звукозапису. Чілден ніде не бачив жодної частини програвача, навіть динаміків. Він не міг визначити, звідки долинає звук.

— Ми не знали, які ваші улюблені страви,— сказала Бетті,— тому обрали безпрограшний варіант. В електричній печі на кухні смажиться біфштекс із кісточкою. А також печена картопля зі сметанним соусом та зеленою цибулею. Принцип такий: ніколи не помилишся, подаючи біфштекс гостю, який приходить до вас уперше.

— Це чудово. Я дуже люблю біфштекс.

І Чілден не збрехав. Він рідко його їв. З великих господарств на Середньому Заході тепер надсилали мало м'яса на Західне Узбережжя. Він навіть не міг пригадати, коли востаннє їв смачний біфштекс.

Настав час вручити господарям подарунок.

Він дістав із кишені піджака невеличку, упаковану у тонкий обгортковий папір річ і скромно поклав на столик. Касоура одразу це помітили, і йому довелося сказати:

— Дрібничка. Щоб бодай трохи віддячити за радість і спокій, які я відчуваю, перебуваючи тут.

Він розгорнув папір, демонструючи їм подарунок — шматок слонової кістки, який сто років тому вкрили різьбою китобої з Нової Англії. Крихітний вигадливий витвір мистецтва, який називають кримшо[51]. Їхні обличчя засяяли — вони впізнали різьбу, яку старі моряки робили на дозвіллі. У жодній іншій речі стара культура Сполучених Штатів не могла втілитися повніше.

Мовчання.

— Спасибі,— сказав Пол.

Роберт Чілден вклонився.

Тоді його душу на мить огорнув спокій. Цей подарунок — «узливання», як було сказано в «І цзін». Воно виконало свою місію. Тривога та пригнічення, які він відчував останнім часом, почали поступово відходити.

Він отримав від Рея Келвіна компенсацію за кольт 44-го калібру і багато письмових запевнень, що таке більше не трапиться. Але тоді йому не полегшало. Лише зараз, у цій ситуації, яка не мала нічого спільного з тими справами, він на мить перестав відчувати, ніби все йде шкереберть. Вабі навколо, промені гармонії. «Так, це воно,— вирішив він.— Пропорції. Рівновага. Ці двоє молодих японців такі близькі до Дао. Ось чому вони одразу привернули мою увагу. Я відчув у них Дао. На власні очі побачив його проблиск».

«Що відчуваєш, коли насправді пізнаєш Дао? — міркував він.— Дао — це те, що спочатку впускає світло, потім темряву. Уможливлює взаємодію двох первинних сил для постійного оновлення. Ось що не дає нам зійти нанівець. Всесвіт ніколи не згасне, бо саме тоді, коли здається, що темрява поглинула все і стала всеохопною, у найглибших її надрах народжуються проблиски світла. Це і є Шлях. Коли зерно падає, воно падає у