Аскольд Мельничук - Посол мертвих

— Ми стерв'ятники, які чекають, доки сконає олень, — прокоментувала Галя, найбільше схильна до похмурих узагальнень.

Вони по черзі сиділи біля матері, котра щосили боролася за життя. Показувала Аді родинний портрет на стіні й питала, чи донька пам’ятає той день, коли його було намальовано.

— Я не могла дочекатися, коли ж можна буде назад до моря піти, — прошепотіла Ада, тулячись лицем до гарячої материної шиї.

Ті, хто не сидів біля хворої, збирались у вітальні. Близнята перетягували шарф, доки Едуард відпустив руку, а Ганнуся впала на Христю, і та розкричалася так, що Аді довелося її вгамовувати, нагадавши, що мама спить.

Сидячи на підвіконні, Ада побачила: батько йде вулицею разом із кількома солдатами, — деякі з них мали гвинтівки. Вони зупинилися перед будинком, двері якого щедро прикрашали інкрустовані візерунки. Ада постукала у скло — та вони не почули. Хотіла гукнути — але кватирка не відчинялась.

І тут вона почула власний зойк: один зі солдатів ударив батька прикладом. Доктор Січ упав. Менші озирнулись — але Ада сказала: та ні, нічого, там бабця послизнулась, ідіть грайтеся далі. Вона так суворо глянула на них, що вони послухалися. Тим часом Ада побачила, що солдат ллє батькові на голову якусь рідину. Брати і сестри побачили, як Ада вилетіла з квартири, так що коса била її по спині.

Коли Ада проштовхувалася крізь юрбу до батька, шлях їй заступив здоровенний білявий солдат. Вона вдарила його ногою, подряпала шию. Він розвернувся й ударив її: один раз у живіт, другий — у скроню. Падаючи, дівчина бачила, як батько намагається встати. Він заточився, нахилився спочатку вперед, тоді назад. На його крик іще більше людей попідбігало до вікон, а юрба побільшала. Ада чула батьків голос, але не могла встати. Кров заливала їй очі. Вона відчувала, як її зносить потужна течія. Натовп кричав і лаявся, та ніхто не кидався до солдатів і не намагався допомогти: нікого було кликати. Зойки залунали ще гучніше. Ада насилу зіп’ялася на лікті — й побачила: на бруківці танцює вогонь. Дівчина сподівалася, що молодші не підійшли до вікна. Знов упала на землю й заплющила очі. Коли отямилася, то полум’я вже згасло, тільки обвуглене тіло залишилося лежати, наче стара колода, посипана піском. Ада знову заплющила очі. Хтось відсунув тіло з дороги, щоби могли проїхати машини. Над Адою стояв її брат Влодко. Важко було повірити, що ніхто не прийшов батькові на допомогу, — всі боялися.

Вона навіть уявити не могла, наскільки неможливо пояснити це тим, хто бачив у житті лише мир.

Аду поставив на ноги молодий чоловік, котрого вона не впізнала.

— Це — Лев, — пояснив брат. — Мій друг із «Пласту».

Ада знітилася, кивнула, обтрусила сукню.

— Дай-но допоможу, — сказав Лев Крук.

Ада подивилася на нього довгим поглядом. Потому заплакала. Знов опустилася на землю.

— Побудь біля неї, — сказав Лев Влодкові. — Піду людей покличу.

Так він і вчинив. Лев усе влаштував. Він знав, де знайти надійного лікаря, що робити з покійником, навіть запропонував, що сам поговорить із їхньою матір’ю.

Церкви, за попередньої окупації забитої дошками, так і не відчинили — тож улаштувати нормального похорону не випадало. Те, що лишилося від тіла, Лев склав у мішок і поніс просто на цвинтар, де зміг домовитися з двома копачами. Більшість священиків було заарештовано, і знайти бодай одного було важко, та отець Стус прийшов сам і відспівав покійного. Докторка Ірина Бук стояла бліда і кашляла, діти, Лев і Антон, завмерло дивилися на вогники свічок у темряві. Під час панахиди дітям не йшли з голови вовки: вони чули, що ті живуть на цвинтарі, — й, коли десь загавкав собака, Орест заплакав. Усі були раді повернутися додому.

Ада дивилася на портрет у материній спальні. Ще зовсім нещодавно життя здавалося нормальним… Що ж вони такого зробили, чим заслужили на оце? Нічого. Нічого вони не зробили. Вона не братиме на себе відповідальності за чуже зло. А що робити з батьковим одягом? Костюми та сорочки, які акуратно висять у шафі, штани і шкарпетки в комоді… Учора це все були необхідні речі. Якщо вони не були необхідністю, а просто безглуздим реквізитом, то що, крім їжі, людині дійсно потрібно? Що це за свобода, за яку одні люди вбивають інших?

Минув тиждень, і Адина мати померла. Коли її душа залишала тіло, Ада сиділа поруч і промовляла подумки: «Мамо, ну ти маєш лишитися тут, аби допомогти нам, не кидай нас самих!». Материне тонке волосся втратило блиск, а шкіру вкрили червоні плями. Ада стискала її руку й дивилася їй в очі, які поступово згасали. Вона бачила, як світло відходить, — але не бачила, куди. В останні секунди Ада відчула, що їй не до снаги побороти смерть — як і не до снаги було побороти солдата, котрий її зґвалтував. Час — це чоловік. Вечоріло, надворі запалювали ліхтарі.

Лев у вітальні чекав разом із отцем Стусом. Тієї самої ночі матір поховали поряд із батьком. «Тепер на кладовищі нам уже трохи як у вітальні», — мовила Ада. Сова, яка сиділа на дубі, дивилася на панахиду і двічі подала голос, здивувавши печальних людей над могилою. Дорогою додому Лев вів перед, а Ада трималася позаду, стежачи, щоби ніхто з менших не загубився. Їхні кроки відлунювали на порожніх вулицях. На душі в неї було важко і темно, вона навіть не могла придумати, якими словами розрадити менших. Батьки, звичайно, не вічні — та вона й сама не могла прийняти їхнього зникнення. Я би їх не відпустила, казала до себе Ада. Бігла б за ними до самої брами смерті.

На щастя, плакати і занурюватись у себе часу не було. Поки всі лежали в ліжках, Лев і Ада сиділи мовчки поруч на дивані у вітальні. Тепер головою родини стала Ада — й відповідальність моментально зробила її дорослою. Голос її став твердим. Вона боялася, що посивіє. Ада схилила голову Львові на плече, поклала долоню на його руку. Обоє так і задрімали.

Перед самим світанком, щойно голуби вилетіли на свій прохацький промисел, їх розбудив стукіт у двері. Лев підскочив, схопився за складаний ніж у кишені. Вони з Адою мовчки встали й удвох пішли коридором.

Лев різко відчинив.

На порозі стояли двоє юнаків — приблизно ровесники Ади, високі, трохи сутулі, з рівно прилизаним чорним волоссям. Вони опустили руки вздовж тіла, дивились униз. Один кинув швидкий погляд на Аду, потому знову втупився в підлогу,