Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

назвою «Hebrew Reali», і решту літа я мусив провести, вивчаючи іврит, бо якщо ти не розмовляєш івритом, тебе до цієї школи не візьмуть.

— А як же мої друзі?!

Мені хотілося плакати, але батькам було явно плювати. Звісно, не можна казати «плювати», але тієї миті мені було на це плювати.

— Це тільки на рік, — казали вони, але для мене це була вічність. Через рік мені буде СІМ РОКІВ. Коли ми повернемося до Нью-Йорка, друзів у мене не буде, натомість буде СІМ РОКІВ.

Я не відчував ані найменшого бажання залишати Нью-Йорк і знав, що тато також цього не хоче, хоч і жартує щосили, приказуючи, що ми поїдемо від Рейгана до Беґіна[14]. За словами тата, вибору в нас немає, тож варто сприймати цю подорож як пригоду. Він також твердив, що йому неважко буде перевезти свій страх перед чистим аркушем на інший бік Атлантики — головне, щоб мама оплатила багаж, бо страх важить цілу тонну!

Я злився на маму страшенно. Я міг її вбити!

І я знову, навмисне, став малювати людей без тулубів.

Я малював жінок, яким відрубали груди.

Я малював величезні кинджали, якими прохромлювали спини жінок, — але стежив, щоб жінки не були схожі на маму, на випадок, якби вона побачила ці малюнки.

Мама знайшла для мене викладача івриту, і я чекав, як мені псуватимуть літо заняттями.

— Рендалле, не хвилюйся, — сказала мама, коли побачила, як я сиджу на порозі в очікуванні наставника, сердито склавши руки на грудях. Мама погладила мене по голові, щоб показати, як вона піклується про мої почуття, та я нічого не відповів, я вирішив дутися й далі, а ще більше мені кортіло, щоб вона почувалася винною.

Мама поїхала в університет по чергову порцію Зла, і коли вчитель подзвонив у двері, відчинив йому тато. Звали вчителя Деніелом, був він худий і стрункий, мав світло-коричневу борідку, лагідний голос і неймовірно виразні руки, які пурхали, мов птахи.

Ми сіли за стіл у їдальні, і вчитель, усміхнувшись, простягнув мені праву руку. «Шалом», — сказав він. Мама розповідала, що «шалом» на івриті означає «мир», але я зрозумів, що йдеться про привітання, тож у свою чергу теж мовив «Шалом» і потиснув його довгу білу руку з м’якою шкірою. Деніел розкрив свій портфель, а я подумав: «Божечки, точно як у школі!», — але помилився: у портфелі було повно ігор і картинок. Ми почали з шашок, і оскільки грав я чудово, то побив учителя за п’ять хвилин, а він тим часом навчив мене кількох слів: «ахар-ках» — потім, «ані» — я, «бдіха» — жарт, «кен» — так, «ло» — ні, «езра» — допомога і «тода» — дякую. У кінці гри Деніел був настільки вражений моїм талантом, що я розреготався, а він навчив мене слова «сміх» — «цхок».

Потім ми розглядали картинки, і замість усяких дурнуватих квітів і кошенят Деніел приніс фотографії з автівками та велосипедами, джинсами й чоботами, солдатами й кулями — всім, що могло знадобитись мені в повсякденні. Його руки невпинно рухалися, я не міг відвести від них погляду — такими виразними вони були. Я запитав його, як сказати «кажан», і він сказав — тепер я знав таємну назву своєї родимої плями на івриті: «аталеф».

Коли у кожного предмета з’являється дві назви, світ стає інакшим, і думати про це як мінімум дивно.

За кілька днів я вже з нетерпінням чекав на уроки; коли я запам’ятовував, Деніел осипав мене похвалами, усміхався мені й відразу переходив до наступної теми. На початку серпня я вже міг складати цілі речення, на кшталт: «Кепська сьогодні погода» («Мезеґ гавір ґаруа гайом»), або «Я голодний» («Ані раев»), або ж «Скільки часу?» («Ма гашаа?»). Мені подобалося відчувати цю мову в горлі, особливо звуки «аїн» і «гет», подібні на іржавий скрегіт.

Деніел імпонував мені все більше, тож я почав питати у нього складні слова, скажімо, «смерть» («мавет») і «самотність» («бдідут»); він розумів, що це непрості теми, й обережно розпитував мене. Оскільки англійською я корис­туватися не мав права, то, коли не знав слова на івриті, допомагав собі пантомімою, а Деніел кивав головою і підказував слова, яких мені бракувало. Так я розповів йому про похорон дідуся, про хованки, коли кузени забули про мене, про бабусю Ерру та її сигари, про йогу і навіть про її другого чоловіка Янека, який виніс собі мозок. Учитель ввічливо виправляв мої помилки, весь час кивав головою — мовляв: «Авжеж, саме так», — і повторював мої фрази, виправляючи мене, щоб я міг їх іще раз сказати без помилок. Уроки івриту стали улюбленою частиною мого дня, і мені так кортіло, щоб літо не закінчувалось ніколи, адже я не хотів втрачати Деніела.

Якось я запитав, як на івриті сказати «джерело життя», бо весь час чув цей вислів. Усмішка повільно сповзла з його обличчя, а ніжні руки безсило впали на стіл, мов пташине пір’я.

— Перепрошую? Ані ло мевін, — сказав він, що означало «Не розумію».

Я повторив своє запитання і додав англійською:

— Мама думає, що бабуся Ерра була у «джерелі життя» в Німеччині, але я не знаю, що це таке.

Деніел так довго сидів мовчки, що я злякався. Він дивився не на мене, а на свої руки на столі — нерухомі, мов мертві пташки. Потім зібрав усі свої папери, обережно порівняв їх на столі і вклав до портфеля. Пройшовши коридором, він постукав у двері кабінету мого тата. Коли той відчинив йому двері, Деніел тихо сказав: «Я прийшов учити єврейського хлопчика, а не вилупка з СС». Розвернувшись, він покинув нашу квартиру. Хода його була м’якою і тихою, як завжди, але було зрозуміло, що більше ми його не побачимо, бо, виходячи, він не сказав «Легітраот» («До побачення»).

Я був у відчаї, адже втратив друга, до того ж я не розумів, через віщо, — але це напевно була моя помилка, і я невтішно ридав. Тато взяв мене на руки, і я обвив його ногами, а він дозволив мені досхочу плакати на його плечі, не ставлячи запитань.

Ми вийшли пройтися вулицею і вирішили нічого не казати мамі про відставку Деніела — адже вже наступної неділі ми вирушали до Ізраїлю і все одно припинили б заняття. Тим часом ми вдавали, ніби він досі ходить до нас, а я повторював пройдений матеріал, чого було цілком достатньо.

Того вечора, повернувшись додому, мама була у чудовому гуморі, бо попрацювала на славу — а це її завжди тішило. Під