Джеймс Еллрой - Секрети Лос-Анджелеса, Джеймс Еллрой

Вона посміхнулася у відповідь. Фарбована, звичайно, але обличчя у неї добре. Бад також посміхнувся.

— Це буде не занадто старомодно, якщо я пригощу вас випивкою?

— Ні, що ви. Мене звати Енджела.

— А я — Бад.

— Хіба ж є таке ім’я?

— Ну, коли тебе охрестили Венделлом, доводиться використовувати прізвисько.

Енджела засміялася.

— То що робиш, Баде?

— Ну, зараз я ніби як безробітний.

— Так? А що ж це ти такого утнув?

ВІД РОБОТИ МЕНЕ ВІДСТОРОНИЛИ! АХ ТИ, ШМАРО, ЩЕ Й ВИПИТУВАТИ БУДЕШ? ДАРЕНОМУ КОНЮ В ЗУБИ НЕ ЗАЗИРАЮТЬ!

— Не захотів босові сраку лизати. Енджело, а що, як…

— У вас був правовий конфлікт? Я перебуваю в Об’єднанні вчителів, а мій колишній чоловік — голова профспілки далекобійників. Можливо, я могла би допомогти…

Хтось поклав руку йому на плече.

— Приятелю, можна з тобою перемовитися парою слів?

Дадлі Сміт. ВПАВ ЙОМУ НА ХВІСТ.

— Що, аж настільки невідкладно, лейтенанте?

— Абсолютно невідкладно. Побажай своїй новій подружці доброї ночі і ходи до мене в кінець зали. Я попросив бармена зробити музику тихіше, так що зможемо нормально поговорити.

Музика і справді грала вже не так голосно; Сміт відійшов. Біля Енджели вже крутився якийсь морячок. Бад піднявся й пішов слідом за лейтенантом.

Біля задньої стінки в одному із затишних кабінетиків він знайшов Сміта, два стільці і стіл, накритий газетою, а під газетою — якийсь горбок.

— Що, Відділ внутрішніх розслідувань стежить за мною? — сів Бад на один зі стільців.

— Стежить, як і за іншими, проти кого висунуто звинувачення. Ідея твого дружка Екслі. Паркер тепер йому довіряє, тож Ед йому і вклав у голову, що ви зі Стенслендом можете злетіти із котушок і наробити дурниць. Чув би ти, приятелю, як цей Екслі, коли давав свідчення, поливав тебе та інших хлопців! Я читав стенограму. Його виступ — це справжнісінька ганьба для усіх гідних поліцейських.

Стенс, мабуть, уже в запої.

— А що в газетах пишуть? Нам уже висунуто звинувачення?

— Не поспішай, приятелю. Мені Паркер також достатньо довіряє, аби прикомандирувати до тебе, не думай, що довкола самі вороги — я на твоєму боці.

— Лейтенанте, що вам треба?

— Називай мене Дадлі, — відповів Сміт.

— Дадлі, що тобі треба?

— Хо-хо-хо! — тенором засміявся лейтенант. — Ти, приятелю, мене вразив. Тим, що відмовився зрадити товаришів, що залишився вірним напарникові. Я захоплююся тобою як поліцейським, мені подобається, що ти не боїшся застосувати силу там, де без нього, на жаль, у нашій роботі не обійтися, а найбільше мені подобається твоя боротьба з мерзотниками, які б’ють жінок. Ти їх ненавидиш, правда, приятелю?

Гучні слова — у нього в скронях загупала кров.

— Так, ненавиджу.

— І ти маєш на це усі підстави, якщо те, що я чув про тебе — цілковита правда. Чи ти ненавидиш щось іще так само сильно?

Бад до болю в пальцях стиснув свої кулаки.

— Екслі. Грьобаного Екслі. І Сміттє-Джека також. Дік Стенс тепер зіп’ється нахрін, бо ці двоє нас продали!

Сміт похитав головою.

— Вінсеннса не вини, приятелю. Так треба було, Управління поліції його потребувало, бо все рівно мали полетіти чиїсь голови. Він назвав лише тих, хто уже відпахав свою двадцятку і заслужив пенсію. До того ж він взяв на себе провину за ту випивку, що ти приніс до відділку. Ні, приятелю, Джек не заслужив твоєї ненависті.

Бад перехилився до нього через стіл.

— Дадлі, що тобі треба?

— Мені треба, аби ти уникнув вироку й повернувся на службу. І я знаю, як це провернути.

— Як? — кинув погляд на газету Бад.

— Працюй на мене.

— І що я повинен робити?

— По-перше, не ставити мені більше питань. Скажи, приятелю, чи усвідомлюєш ти необхідність стримувати злочинність в належних межах, на південь від Бульвару Джефферсона?

— Звичайно.