Леся Найденко - Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко

Разом з Поліною ми затягли букет у квартиру. Я відразу влаштувала міні-фотосесію, а коли розмістила фотки по всім соцмережам, сіла поряд на підлозі.

- Як думаєш, це натяк на те, що він збагнув свою помилку?

- Однозначно.

- Може, вже й будинок орендував... Ох, а я, дурна, психувала з самого ранку. Уявляю, якою невдячною істеричкою зараз виглядаю зі сторони.

- Ну то в чому проблема? – хмикнула сестра. – Подякуй йому.

- Точно!

Все ще не відводячи погляду від квітів, я знову узяла телефон. Довелося набирати кілька разів поспіль, бо Єгор не брав слухавку. Або образився, або просто працював. Коли ж він нарешті відповів, моє серце забилось з новою силою.

- Тань, я трохи...

- Сонечко, пробач мені. Я не мала нападати на тебе, - відійшла до вікна, щоб не бачити як Поліна вдає, ніби її нудить. – Мені дуже соромно.

- Е.. та нічого. Все нормально.

- І дякую тобі.

- За що?

Та не встигла я відповісти, як у двері подзвонили. Тут якраз почалося найцікавіше.

- Одну секунду, - притисла телефон головою до плеча й пішла відкривати. На порозі стояла сусідка, що жила поверхом нижче. Симпатична брюнетка, трохи молодша за мене. Ми перетиналися вкрай рідко, я навіть не знала її імені. – Доброго дня.

- Вітаю... Вибачте за незручності, - дівчина озирнулась і її погляд зупинився на букеті. Ще б пак, така ікебана просто не може не привертати увагу. – Моєму Міші попався трохи тупуватий кур’єр.

- Не розумію.

- Помилився адресою! Але дякую, що забрали квіти до себе, поки їх ніхто не вкрав.

- Ці квіти? - я вказала на подарунок від Єгора.

- Ну а які ж? Сто одна троянда, по одній на кожен день нашого роману. Знаєте, Міша в мене такий невгамовний... Вічно щось вигадує.

В сусідці я побачила саму себе пів року тому. Ні, мені Єгор не дарував аж настільки пафосні подарунки, та й дат не запам’ятовував, але постійно радував знаками уваги. Кава в ліжко, гарячі круасани, маленькі коробочки з ювелірки. А потім все це зникло. Максимум, що мені перепадає, це поцілунок перед тим, як звалити на свій улюблений завод.

- То квіти – ваші? – розсміялась Поліна.

- Мої. Можу показати накладну на доставку, мені Міша скинув, щоб був доказ...

Мені від розчарування аж у горлі пересохло.

- Та ні, не треба нічого показувати. Забирайте свої троянди.

Дівчина насилу підняла букет. Він був такий великий, що її саму майже не стало видно. Мило, як же мило...

- Ще раз перепрошую, - прошепотіла вона, виходячи у під’їзд.

- Нічого. Будьте щасливі зі своїм Мішою! І ще... якщо він запропонує переїхати в село до його мами, нізащо не погоджуйте. Навіть тимчасово.

Нащо я це сказала одному Богу відомо.

- Ну... гаразд.

Щойно сусідка пішла, Поліна від сміху повалилась на диван. Весело їй, а от мені взагалі-то ні! Згадала, що на тому кінці зв’язку досі висить Єгор.

- Ти ще тут?

- Угу. Що ти хотіла сказати? Таню, в мене правда мало часу... Тут така запара.

- Та нічого.

- Знущаєшся?

-  Бувай.

Поліна помітила моє розчарування. Підійшла до мене й погладила по плечу.

- Ну чого ти розкисла? Скажи Єгору, що теж хочеш троянди. Впевнена, він знайде гроші, щоб замовити їх для тебе.

- Тобто «скажи»? – здивувалась я. – Який це буде сюрприз, якщо я сама його попрошу? Де романтика? Де знак уваги?

- Романтика в тому, що він виконає твою забаганку. Чоловіки мислять інакше: їм подобається досягати цілей та виконувати поставлені задачі. Ти йому задачу – він тобі вирішення.

- Це не те... Чому ж тоді до шлюбу, він сам міг додуматися до такого, а тепер чекає задачі?

- Пф... Так до шлюбу він тебе завойовував!

- Я хочу, щоб мене і далі завойовували.

- Не можна завоювати один і той самий трофей двічі, - з інтонацією Майстра Йоди відповіла Поліна. - Хіба що він перейде до когось іншого.

- Ні, мені не потрібен інший.

- Тоді знаходь підхід до свого. Вчити тебе, й вчити... Невже ти думала, що шлюб – це казка?

- Мій шлюб і був казкою!

- Як довго?

- Ну... Поки ми не переїхали в Куманівці.

- Два тижні весільної подорожі та три дні на збори. Ого, ото так стаж!

Хотілося посперечатися, але не мала чим крити.

- Нам все зіпсувала свекруха, - постановила я.

- Добре, коли є на кого звалити. Насправді всі ваші біди йдуть з одного джерела.

- Якого?

- З тебе, сестричко.

В мене очі на лоба полізли. Оце так заявочка!

- Та я навпаки зробила усе від мене залежне! Я старалась, зі шкіри лізла, аби бути для всіх хорошою. Знаєш, скільки зусиль доклала, щоб сподобатись його мамі? А знаєш, як мені було важко приховувати наш конфлікт?

- А тепер дай мені відповідь на одне просте питання: нахіба? Ти робила купу усього зайвого замість того, щоб просто сісти на відверто поговорити. Маєш проблему зі свекрухою – так і скажи, ревнуєш до сусідки – дай знати, а не згорай від своїх емоцій, відчуваєш, що тобі не вистачає уваги – попроси більше.

Я дивилась на Поліну і не могла збагнути, у який момент вона стала мудрою. Зазвичай щось розумне вилітало виключно з моїх вуст, а тепер вона вчить мене жити.

- Але... Я прочитала стільки літератури...

- Ту літературу пишуть самотні бабці або тричі розлучені грамотєї.  

 

- Добре, - здалась. – Я прислухаюсь до твоїх порад.

- Але відповідальності за них я не несу! Якщо ви посретесь ще сильніше, то чур мене не проклинати.

- Домовились, - я змусила себе посміхнутись.

- А тепер пішли на масаж. Бо язики ми вже розім’яли, а м’язи спини ще ні.

- Ходімо.

Як все дивно влаштовано. Я-то думала, що люди одружуються для того, аби полегшити собі життя, а виявилось навпаки. Може, Тамара Петрівна з Сонею мали рацію? Ми дійсно поспішили зі шлюбом.

Ми з Поліною лежали на кушетці масажиста та мліли від задоволення. Настій все одно був недуже, але погодьтесь, в салоні краси переносити стрес набагато приємніше.