Анна Харламова - Під омелою, Анна Харламова

Глава 20.

   — Як ви познайомились? — запитав Ден.
   — Її валіза впала на мене…
   — Вона не впала на тебе, ти її зловив. — Мовила Емма, дивлячись на Святослава. — Що правда… трішки чоло постраждало.
   — Трішки? — усміхнувся Святослав.
   — Я б навіть сказала замало. — З суворим поглядом, Емма намагалась дати йому зрозуміти, що він заслуговує не одного, а декілька ударів ковбасою по голові.
   — Закохались з першого погляду, напевно?! — усміхнувся друг з переламаним носом.
   Емма та Святослав зустрілись поглядами.
   — Ай! Око! — Ден торкнувся холодною склянкою до свого ока, яке ще більше набрякло. Цим самим, прикувавши увагу усієї компанії.
   Для Емми та Святослав, - це було лише на руку. Він був злим, - вона ображена… романтика якось тут не зав’язується рожевим бантиком. Хоча насправді їхні серця палали від тих слів, які ще не були сказаними.
   — Вибач друже… — промовив Святослав і подивився на Дена.
   — Я тебе розумію. Тому не вибачайся. Усе нормально. — Він підморгнув здоровим оком.
   Емма зніяковіла.
   Святослав, ще сильніше стиснув її пальчики і переклав їхні руки на своє стегно. Емма запротестувала, смикнувши руку,… але все було марно. Він вчепився за ню, як краб клишнею.
   Пройшла ще майже година… і от нарешті, було домовлено розійтись по домівках, але бути на зв’язку.

   Додому їх відвозило таксі. Все таки була вже глибока ніч і було не зручно просити Мар’яна приїхати за ними.
   Емма демонструвала свою образу – відвернувшись до вікна, а Святослав злився та споглядав на неї хмуро та з докорами.

   Увійшовши до будинку, Емма нічого не промовивши, рушила до сходів, але… її ніхто ще не збирався відпускати. Святослав схопив її за лікоть і промовив:
   — Куди тікаєш? Я хочу поговорити! — зла інтонація і суворий погляд мали налякати Емму, а натомість він побачив, як вона насупилась і розізлилась.
   — Можливо ти і хочеш, а я ні! Нема про що говорити. Передавай привіт «Леді у червоному». — Емма смикнула рукою, але його «мертва» хватка не дала звільнитись. — Пусти! — у її очах забреніли зраднецькі сльози.
   Святослав голосно ковтнув, коли побачив її біль в очах,… але… він теж ображений.
   — А те, що ти на майданчику поводилась, як «дівчина у пошуку» - нічого?! Це нормальна поведінка?! — все так само хмуро та з докорами цікавиться він.
   — Що? — Емма засміялась крізь сльози.
   — Хочеш сказати - це все не так?!
   — Я не буду розвіювати твої безглузді докори чи захищати свою репутацію… Ти мене образив… хоча ти знаєш, ти в дечому правий. — Сумно мовила Емма.
   — От бачиш, я правий! — фиркнув Святослав.
   — Так, правий… Моя репутація – розвіялась у твоєму ліжку… Бо я зв’язалась з Казановою… — крісь сльози мовила Емма, але все так само гордо, задираючи носика.
   — Ем… ти жалкуєш? — він відчув нестерпний біль… десь у грудях. Там, де ще ніколи не боліло.
   — Ні… і ти це знаєш. — Вона зітхнула. — Але нам треба зупинитись.
   — Клас! А ти не хотіла зупинитись на танцмайданчику? — фиркнув він.
   — Знову почав?! — Емма майже заричала, її невдоволенню не було меж. — Якщо ти забув, то це твої друзі руки розпускали… У вас напевно банда «Казанов». Вони чіплялись, а я винна! Клас!
   — Те, як ти там крутила своєю попкою… те, як ти рухалась… Ти, що дійсно вважала, що на тебе не звернуть уваги? — його бісило те, що він не може бути з нею відвертим… його бісило, що хтось торкався її… його бісило все, що він не міг виправити,… а отримувала за все це Емма. За його дурість – вона розплачувалась безглуздим скандалом. Та щей це спертне, яке не давало тверезо думати, а лише поглиблювало припадки ревнощів.
   — Супер! Просто відпад! Ти ж сам потягнув мене у клуб! — від злості закипіла вона.
   — Я зробив помилку.
   — Ти… ти… — Емма забрала все ж таки руку і стиснула кулаки від злості.
   — Я козел! Знаю…
   — Ні… ти – осел! Бо бачиш не те, що потрібно…
   Емма розвернулась і попрямувала до сходів, які вели до її кімнати.
   Святослав усміхнувся, здогадуючись, що мова йде про її почуття до нього.
   — Ем… зачекай! — крикнув він у слід і швидко піднявся за нею сходами. — Пробач.
   — Святославе… я втомилась… хочу спати. — Не обертаючись, сказала вона.
   — Добре. Я в себе прийму душ і прийду до тебе. — Жадібно торкаючись її плечей, Святослав голосно ковтнув.
   — Я хочу спати одна. — Тихо сказала Емма і важко видихнула. — Тим паче… тобі теж треба виспатись… і протверезіти.
   — Ем… прошу, не відштовхуй мене. Коли ми повернемось додому, я обіцяю… все тобі пояснити. Я все виправлю… Є таємниця, яку я зараз не можу розкрити…
   — Добраніч, Святославе. — Вона не хотіла чути виправдань чи пояснень. У нього є ще «підпільне» життя і він не хоче у неї його посвячувати.
   — Ем… — він стиснув її плечі, а потім міцно обійняв. — Прошу.
   — Я хочу… спати. — Емма вивільнилась з його рук і попрямувала до своєї кімнати.
   Святослав важко зітхнув і з болем у грудях поплентався до своєї кімнати… яка вже не була його… його місце біля Емми.
  
   Емма вляглась у ліжко після гарячого душу, у якому вона пролила «літр» сліз. Їй було боляче, що вона так довірилась йому… Що він став для неї тим, ким вона собі його уявила,… Принц – який, врятував її,… а він інакший… Сама винна. Сама. Але ж закохуються не за бажанням,… і не за бажанням відрікаються від нього. Вона його покохала… сильно до безтями покохала.
   Дівчина почула, як рипнули двері і обернулась, зумтрівшись з поглядом Святослава.
   У кімнаті було світло від снігу, який спав на дворі і від тмяного ліхтаря.
   Святослав мовчки пройшов до ліжка і влігся на іншій стороні.
   — Ем…
   — Святославе… я ж казала, що хочу побути сама. — Мовила вона крізь сльози.
   — Еммо, я… я не хочу бути один. — Святослав посунувся до неї і захопив її в обійми.
   — Прошу… не треба. — Говорячи це, бо так треба, вона у душі благала, щоб він не полишав її обіймати.
   — Мені це потрібно. — Він зарився обличчям між її шийкою і волоссям, і наповнив легені найдивовижнішим, найріднішим ароматом… ароматом її тіла.
   Емма танула біля нього… не могла упиратись його обіймам… і не хотіла.
   Лежачі до нього спиною, вона відчувала, як стукає його серце, як розміренно він дихає… як його губи торкаються її шиї… вона була у тому світі, де все гаразд. Він знову принц… вона знову принцеса… і знову врятована.
   — Святославе…
   — Ем… я хочу тобі дещо розповісти…
   — Що?
   — Моя таємниця… ті дзвінки…
   — Я слухаю…
   — Я… Ем… я… — він ледь мовляв слова. — Я і твоя… я знаю твою…
   Емма відчула важке дихання у себе на шкірі і тихе сопіння… Вона обернулась і побачила, як Святослав тихо, смеренно спить.
   Розпите з друзями… вирубило його.
   Що ж він хотів розповісти? Що за таємниця?
   Минула година… Емма не могла заснути… думи кружляли і не давали спокою. Хоча за її планом, їй і не треба було спати… Добре, що Святослав спить непробудним сном. Вона встала з ліжка підійшла до шафки, дістала все необхідне для свого плану і вийшла з кімнати.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно