Ксана Рейлі - Недоступна примха, Ксана Рейлі

Розділ 22

Я ще раз провела руками по приємній тканині сукні, розгладжуючи уявні складки. Я дуже сильно хвилювалася, але це збентеження не лякало мене. Це швидше зацікавлення. Мені дуже хотілося дізнатися, що саме придумав Давид. Я надягнула ту сукню, яку він надіслав. Вона ідеально підійшла мені, а колір чудово поєднувався з моїми очима. Довелося довго потрудитися з макіяжем. Зазвичай я використовувала мінімум косметики, але не сьогодні. Мені захотілося виглядати по-особливому гарно. Я навіть нанесла на повіки темні тіні, а губи підвела своєю улюбленою коричневою помадою. Волосся вирішила злегка накрутити, щоб додати своєму образу святкового вигляду. Останнім штрихом стали сріблясті туфлі на високих підборах та дорога сумочка, яку мені сьогодні подарувала Кароліна.
Як тільки на годиннику вибило восьму, я одразу ж попрямувала з будинку. На вулиці було холодно, а я чомусь зовсім не подумала накинути щось зверху. Ця сукня була занадто літня, як для початку листопада. Біля воріт я побачила Давида, що стояв біля свого автомобіля. Останнім часом ми майже не розмовляли. Мені здавалося, що його щось тривожило, але він вперто мовчав.

— Привіт! — сказала я, коли підійшла до нього.

Давид спрямував свої темні очі на мене. Він повільно пройшовся по мені поглядом, зупиняючись на обличчі. Я спробувала усміхнутися, відчуваючи незрозумілу напругу.

— Ти прекрасна, — тихо мовив він, змушуючи мої щоки покритися рум'янцем.

Тоді хлопець обійшов мене і відчинив дверцята свого автомобіля. Він кивнув, щоб я сіла всередину. Я легенько усміхнулася йому та зробила це. Попри те, що ми були доволі близько, Давид чомусь тримався від мене на певній відстані. Він навіть не поцілував мене. Дивний страх з'явився всередині. Можливо, він хоче покінчити з нами? Для чого тоді це все? Мабуть, не хоче прощатися на поганій ноті. Я спробувала відкинути ці думки, але вони переслідували мене до того моменту, поки автомобіль не зупинився. Я виглянула з вікна та побачила декілька багатоповерхових будинків. Нерозуміння з'явилося в моїй голові, тому я подивилася на Давида.

— Ходімо! — сказав хлопець і легенька усмішка з'явилася на його обличчі.

— Куди? — перепитала я.

— Це сюрприз!

Він вийшов, а мені не залишалося нічого, як послухатися. Я затремтіла, коли подув холодний вітер. Давид схопив мене за руку, а тоді потягнув у сторону одного з будинків.

— Не хвилюйся, — тихо сказав він, коли ми зайшли в ліфт.

— Де ми? — спитала я, затамувавши подих.

— У мене вдома, — просто відповів Давид.

— Але ж твій дім не тут. Тобто… Я була у твоєму дому, і…

— Це дім моїх батьків, а не мій. Я просто періодично там з'являюся. Тато подарував мені цю квартиру на моє вісімнадцятиріччя. По факту я тут живу вже декілька років.

Я з розумінням кивнула, але моя напруга лише зросла. Навіщо він привіз мене сюди? Щоб отримати бажане? Я похитала головою та чомусь міцніше стиснула руку Давида. Ліфт зупинився на дванадцятому поверсі й ми нарешті вийшли. Він підійшов до одних дверей та відчинив їх. Хлопець раптом закрив мої очі своїми долонями, а я легко здригнулася.

— Що відбувається? — обережно спитала я.

— Це сюрприз, — нагадав мені Давид. — Ходімо.

Він повів мене всередину. Мені було тривожно, але водночас цікаво. Я знала, що Давид не зробить нічого, чого б я не хотіла. Мене лише лякали мої власні бажання. Він був так близько, що я могла відчувати його тепло своєю спиною. Тепле дихання хлопця лоскотало мою щоку щоразу, коли він говорив мені, куди йти.

— Рахуй до трьох! — прошепотів він, вкотре змушуючи мою шкіру покритися сирітками.

— Один! — тихо сказала я. — Два!

— І?

— Три!

Давид забрав свої руки, а я повільно розплющила очі, намагаючись сфокусувати розмитий погляд. Я поки могла бачити лише якісь силуети. Довелося почекати декілька секунд, щоб побачити в них Тасю та Лісу.

— Вітаємо! — радісно сказали вони, а тоді підбігли до мене.

Я усміхнулася, бо зовсім не очікувала цього. Дивне тепло з'явилося всередині, коли я зрозуміла, що цей день народження проведу з найдорожчими мені людьми. Дівчата привітали мене та подарували свої подарунки. Навіть Віталік сказав коротке "вітаю" та швидко обійняв мене. Мабуть, він тут лише через Давида. Тільки мене не надто турбувала його присутність.

— Це так неочікувано! — сказала я, відчуваючи сльози на очах.

— Це ще не все! — мовила Тася, а тоді кудись побігла.

Я глянула на Давида, мовчки дякуючи йому за це все. Він легенько усміхнувся, наче зрозумів, а тоді обійняв мене зі спини.

— Мені подобається бачити тебе щасливою, — прошепотів він та ледь торкнувся своїми губами до моєї скроні.

Я не змогла стримати своєї усмішки та ще сильніше притулилася до нього. Згодом Тася повернулася з тортом, і мені довелося знову загадувати бажання. Тільки цього разу воно стосувалося хлопця, який стояв позаду мене, змушуючи серце завмирати лише від одного його дотику. Я точно знала, що хотіла б бути з ним завжди. Я заплющила очі, а тоді швидко задула всі свічки. Мені було приємно, що друзі не забули про моє свято і влаштували такий сюрприз у вигляді тихої вечірки. Ми попрямували до столу, де усе вже було накрито. Я спіймала себе на думці, що мені сподобалася ця квартира Давида. Тут було дуже затишно і так по-рідному. Хоч усі присутні знали про наші з ним стосунки, я вирішила чомусь сісти між дівчатами.

— Я думала, що ви забули, — тихо сказала я, дивлячись на дівчат.

— Ми навмисно весь день трималися, — заговорила Тася та почала жувати шматок піци. — Давид казав, що ти раніше не святкувала свого дня народження, тому ми вирішили влаштувати тобі свято.

— Я вам безмежно вдячна. Не можу повірити, що мені так пощастило з подругами. У мене раніше нікого не було. Ніколи навіть не могла б подумати, що буду дружити з такими дівчатами, як ви.

— Як ми? — перепитала Ліса, насупившись.

— З іншого статусу та з іншими поглядами, — пояснила я. — Просто мені здавалося, що ви ніколи не зможете мене зрозуміти. Все-таки у вас було прекрасне дитинство та хороші люблячі батьки.

— Це не означає, що у нас нема інших проблем, — сказала Тася та знизала плечима. — Інколи не все так красиво, як здається.

— Знаю, — тихо прошепотіла я.

— Хто хоче пограти у відеогру? — голосно спитав Віталік.

— У що саме? — поцікавилася Тася.

— Можна обрати між футболом та боями. Це найкрутіші ігри, — пояснив хлопець.

— Це точно без мене! — буркнула Ліса та закотила очі. — Мені вистачає цього вдома.

— Я можу спробувати, — байдуже сказала Тася та знизала плечима. — Щоправда, я не вмію грати в таке.

— Нічого, я тебе навчу.

Віталік піднявся зі свого стільця, а тоді попрямував до вітальні. Тася ж теж пішла за ним. Поки вони розбиралися з грою, Ліса пішла в іншу кімнату, щоб зателефонувати комусь. Ми ж з Давидом залишилися удвох.

— Тобі сподобалося? — спитав він, глянувши на мене. — Можливо, це не те, чого ти очікувала?

— Ти жартуєш? — здивувалася я. — Це найкращий день народження у моєму житті! Ти навіть не уявляєш, яка я зараз щаслива. Це найкращий подарунок зі всіх можливих.

— Ну, на цьому подарунки не завершуються.

— Що ти маєш на увазі?

Давид не відповів. Він лише ледь помітно усміхнувся та пішов кудись. Я продовжила сидіти на своєму стільці, а потім піднялася. Якраз у цей момент повернувся Давид. Коли я опустила погляд на його руки, то побачила невелику коробочку.

— З днем народження, Попелюшко! — сказав він і простягнув мені подарунок.

Я повільно взяла коробочку та відкрила її. Усмішка з'явилася на моєму обличчі, коли я дивилася на красивий браслет з підвіскою.

— Туфелька? — спитала я, торкаючись підвіски та обводячи пальцем її контур.

— Ага! — Давид кивнув. — Ти ж моя Попелюшка.

Він витягнув браслет з коробочки та надягнув мені його на руку. Я деякий час дивилася на цю красиву та особливу прикрасу, а тоді просто обійняла Давида. Я міцно притулилася до нього, заплющивши очі. Мені справді хотілося показати йому всю свою подяку.

— Це так мило, — сказала я та усміхнулася, дивлячись на хлопця.

— Мило — це не про мене, — Давид хмикнув, — але якщо тобі так подобається…

— Дуже подобається, — перервала його я, а тоді подалася ближче.

Міліметри відділяли наші губи від бажаної зустрічі. Мені так сильно хотілося поцілувати його, що було байдуже на присутність друзів. Тася зараз зайнята грою з Віталіком, а Ліса розмовляє по телефону в іншій кімнати. Значить, ніхто не завадить нам насолодитися цим одним моментом. Я піднялася навшпиньки, а тоді поцілувала його. Ніжно та трепетно, відчуваючи несамовите піднесення кожною клітинкою свого тіла. Він притягнув мене ближче до себе, змушуючи піддатися йому в цій спокусі. Ніжність кудись зникла. Я відчула тепло його рук на своїх ногах. Від цього легкий струм пройшовся моїм тілом, але я не могла протистояти тому, як моє тіло реагувало на його дотики. Я поклала свої руки йому на груди, повільно опускаючи їх до поясу штанів. Лише футболка відділяла мене від того, щоб торкнутися його шкіри. Я відчула як напружилися його м'язи живота під моїми пальцями. Я наче поринула в якесь забуття, не розуміючи, де ми взагалі перебуваємо. Мабуть, потім мені буде соромно за це, але не зараз. Брак кисню змусив мене відсторонитися від його палких губ. Я відчула вологий дотик на своїй шиї та злегка нахилила голову, даючи кращий доступ.

— Я так сильно хочу тебе, — прошепотів Давид, а я завмерла. Він охопив моє обличчя своїми руками, змушуючи подивитися на нього. — Твоє тіло, ти… Ти зводиш мене з розуму, Попелюшко. Я ніколи нічого не хотів так, як тебе.

Я знала це, але він ніколи відкрито не говорив мені своїх бажань. Я напружилася від його слів та важко ковтнула. Не те щоб я боялася його. Я знала, що він не зробить мені боляче. Було щось, що змушувало мене кожного разу зупиняти себе.

— Я буду чекати, поки ти сама не захочеш стати моєю, — твердо сказав він.

Я глянула в його очі та помітила в них те, чого не було раніше. Ніби бажання змішувалося з чимось глибшим.

— Якщо я стану твоєю, то ти тоді... — розгублено почала я та запнулася.

— Тоді я ніколи не відпущу тебе, — сказав він.

Ми деякий час мовчки дивилися одне на одного, поки я не почула кроки неподалік від нас. Це змусило мене легенько відштовхнути Давида від себе, адже ми стояли надто близько. Я легенько усміхнулася Тасі, яка зайшла на кухню.

— Я вам не завадила? — спитала вона, дивлячись то на мене, то на Давида.

— Ні, звісно ж! — відповіла я, хоча і відчула, що мої щоки почервоніли.

Мабуть, вона зрозуміла, що тут було декілька хвилин тому.

— Мені вже час додому, — заговорила Тася.

— І мені! — крикнула Ліса, яка нарешті завершила свою розмову.

— Тоді я підвезу вас, — сказав Віталік.

Ми усі попрощалися, а я трохи напружилася, коли залишилася наодинці з Давидом. Він виглядав надто спокійним. Так, наче не говорив буквально пів години тому, що хоче мене.

— І що тепер? — обережно спитала я.

— Можемо пограти в відеогру, або подивитися фільм, — запропонував Давид. — Чи ти хочеш, щоб я відвіз тебе додому?

— Ні, не хочу, — відповіла я та похитала головою. — Можемо глянути фільм.

Він взяв мене за руку та потягнув до вітальні. Я сіла на диван, а тоді Давид почав шукати фільм. Весь цей час я спостерігала за ним, не відводячи свого погляду. Густе чорне волосся, виразні риси обличчя, темні яскраві очі, високий зріст та підтягнуте тіло. Він був справді красивим хлопцем, про якого лише можна мріяти. Я не могла повірити, що зі всіх дівчат, яких Давид міг отримати, він хотів мене — дівчину, яка навіть не має дому.

— Що таке? — раптом спитав він і сів біля мене. Мабуть, помітив, що я витріщалася. — Чому ти так дивишся на мене?

— Не знаю, — відповіла я та знизала плечима.

— Перестань.

— Чому?

— Тобі не сподобається те, що я скажу.

— Чому? — повторила я.

Давид видихнув і підсунувся ще ближче до мене. Суміш дивних емоцій з'явилася всередині, коли він дивився в мої очі.

— Тому що твій погляд змушує мене хотіти тебе ще більше, — відповів він, понизивши голос.

— Мені це подобається, — прошепотіла я та різко подалася вперед, торкнувшись своїми губами до його.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно