Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

class="p1">Джіммі сидить, стежачи, як широкий серйозний рот дядька Джеффа вимовляє слова і навіть не куштує соковитої баранячої котлети.

— Ну, то що ти хочеш робити? — дядько Джефф нахилився через стіл і дивиться на нього булькатими сірими очима.

— Джіммі поперхається шматочками хліба, червоніє, і, нарешті, заікаючись, вимовляє кволо:

— Робитиму те, що ви скажете, дядьку Джеффе.

— То, виходить, цим літом ти працюватимеш місяць у мене в конторі? Спробуєш, як справжні люди здобувають собі на прожиток, зрозумієш, як провадяться справи?

Джіммі киває головою.

— Гаразд, на мою думку, твій рішенець надзвичайно розумний, — гуде дядько Джефф, одкидаючися на спинку стільця так, що світло смугою перебігає по його сталевосірому волоссю. — До речі, що ти хочеш на десерт? За кілька років, Джіммі, коли ти будеш визначним ділком і провадитимеш уже власне діло, — ми будемо згадувати цю розмову. Це початок твоєї кар’єри.

Дівчина біля вішалки посміхається зневажливо під копицею хвилястого білявого волосся, даючи Джіммі з кілочка його капелюх, що видається брудним і пожмаканим поміж череватих котелків і величних панам, що висять на кілках. У шлунку йому все перевертається, коли ліфт спускається вниз. Виходить у залюднений мармуровий передпокій. Не знаючи, де треба йти, стоїть якусь хвилину спиною до стінки, засунувши руки в кишені, дивлячися на людей, що проштовхуються до обертових дверей: повновиді дівчата жують ґуму; довговиді дівчата з гривками, жовтолиці хлопці його віку; молоді ділки, у капелюхах набакир; посланці з спітнілими обличчями, перехресні погляди, гойдливі стегна, червоні роти, що жують сиґари: хоробливі запалі обличчя; пласкі постаті молодих чоловіків і жінок, череваті постаті старших — усі плутаються, штовхаються, течуть двома безкраїми потоками крізь обертові двері на Бродвей і з Бродвею. Цей потік підхопив Джіммі й носить його туди й сюди крізь обертові двері, і вдень і вночі, обертові двері вимелюють з нього роки, немов фарш для ковбас. Зненацька м’язи йому напружилися. Хай дядько Джефф разом з його конторою йде під три чорти! Ці слова так голосно пролунали в ньому, що він аж озирнувся — чи часом хто не почув.

Хай вони йдуть під три чорти! Випростав плечі й пропхався до обертових дверей. Наступив комусь на ногу… Дивіться, куди ступаєте! Опинився на вулиці. Дужий вітер з Бродвею дме йому порохом у вуха і в очі. Повертає вниз до Беттері, а вітер дме вже йому в спину. В огорожі церкви Трійці стенографістки й писарчуки з контор їдять сандвічі поміж надгробків. Біля пристанів товпляться чужинці: ясноволосі норвежці, широковиді шведи; поляки, засмагла, присадкувата людність надбережжя Середземного моря, що тхне часником, гірські слов’яни, три китайці, гурток тубільців-матросів. На невеличкому трикутнику перед митницею Джіммі повертається й довго дивиться в глибоку рану Бродвею, обличчям до лютого вітру. Хай дядько Джефф разом із своєю конторою йде під три чорти.

-----

Сівши на край ліжка, Бед потягся й позіхнув. З усіх кутків кімнати, разом з духом поту, кислого віддиху й мокрого одягу линуло хропіння, неспокійне сонне белькотання і рип ліжок. Далеко в темному кутку горіла самотня електрична лямпа. Бед заплющив очі, а голова йому впала на груди. Ой, якби мені заснути! Як страшенно хочеться заснути! Міцно обхопив руками коліна, щоб вони не тремтіли. Як божевільно хочеться мені заснути!

— Що, товаришу, не спиться? — долинув спокійний шепіт з сумежного тапчана.

— Аніяк.

— Мені теж.

Бед глянув на величезну голову з кучерявим волоссям, що її підперла жилава рука. Голова повернулася до нього.

— Чортова, вошива, смердюча яма, — провадив так само спокійно голос. — І теж… сорок сентів коштує. За ці гроші вони утримують величезного готеля на…

— Ви давно в місті?

— У серпні буде десять років.

— Оце так.

З шерегу ліжок хтось засичав:

— А ну, цитьте там! Це вам не єврейський пікнік.

Бед заговорив тихше. — Аж чудно, що я стільки років мріяв, щоб трапити до міста… Я народивсь і зріс на фармі.

— А чому ви не вернетеся назад?

— Не можу вернутися. — Бедові було холодно, він намагався стримати тремтіння. Загорнувшись аж по підборіддя в ковдру повернувся до сусіди, а той говорив:

— Щовесни я кажу сам собі, що вернуся на село, де зелена травичка, де пасеться череда на вигоні, але не можу. Надто вріс уже в місто.

— А що ви робили тут увесь цей час?

— Не знаю… Здебільшого сидів у Юньйон Сквері, у Медісон Сквері. Бував у Гобокені, в Джойсі, у Флатбуші. А тепер я бродяга з Бавері.

— Присягаюсь, я взавтра подамся звідси. Боюся. Надто багато тут детективів і поліцаїв.

— Ви могли б просити… Але послухайтеся, парубче, моєї поради, вертайтеся назад, на фарму, до ваших стареньких і все буде гаразд.

Зіскочивши з ліжка, Бед схопив за плече сусіду. — Ходімо до світла, я вам щось покажу… Власний голос якось чудно шарудів йому в ухах.

Він попростував уздовж ліжок, що з них лунало хропіння. Бродяга, вайлуватий чоловік з полинялим на сонці кучерявим волоссям на голові й на бороді та з очима, немов забитими молотком під лоба, виліз, зовсім одягнений, з під ковдри й пішов слідом за ним. Біля лямпочки Бед розщіпнув сорочку й спустив її з худих узлуватих плечей. — Гляньте мені на спину.

— Лихо тяжке! — охнув чоловік, провівши брудною рукою з довгими жовтими нігтями по спині Бедовій, густо покарбованій білими й червоними глибокими рубцями. — Я ще зроду такого не бачив!

— Оце ж зробив мені мій старенький. Дванадцять років знущався він з мене, коли хотів. Звичайно, бичував і припікав спину розжареним залізом. Казали, ніби він мій батько, але я знаю, що то брехня. Коли мені було тринадцять років, я втік од нього. Але він упіймав мене й почав катувати. А тепер мені двадцять п’ять.

Вони мовчки вернулися до ліжок і полягали.

Бед лежав горілиць, дивлячись на стелю, підтягши ковдру аж до очей. Скинувши, ненароком, поглядом до дверей, побачив там чоловіка в котелку, з сиґарою в роті. Міцно прикусив губу, надсилу стримуючи крик. Коли глянув туди знов, чоловіка вже не було.

— Слухайте, ви ще не спите? — пошепки спитав він.

Бродяга муркнув щось.

— Я хочу тільки сказати вам… Я розбив йому голову сапою, розчавив, як ви розчавили б гнилюка. Сказав, щоб він дав мені спокій, але він не схотів. Він був жорстокий, богобоязливий чоловік і хотів, щоб усі боялися його. Ми копали землю під картоплю за старим випасом… Я так і покинув його лежати аж до ночі з головою розчавленою, немов трухло. Його закривали кущі, отож і не видно було з шляху. Потім я закопав його, пішов додому й зварив кави у горщику. Він ніколи не дозволяв мені пити каву. Щойно