Джеймс Хедлі Чейз - Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз

Щоразу, коли Слім заходив у цю кімнату, вона подобалась йому все більше і більше. Він ще ніколи не бачив такої гарної вітальні. Зроблена у сіро-блакитних тонах, обставлена зручними кріслами із сірої шкіри, з блакитним килимом на підлозі та великим телевізором, для Сліма це була найгарніша кімната у світі. Правда, тут бракувало вікон, але навіть Слім усвідомлював, як це небезпечно — тримати дівчину у кімнаті з вікнами.

Слім зайшов у спальню і зупинився на порозі. Ця кімната подобалась йому не менше за попередню. Вона була оздоблена у кремово-рожевих тонах. Велике двоспальне ліжко займало усю кімнату. Різьблене узголів’я було виконане з рожевого дерева. У ногах стояв великий телевізор. Слім обожнював телебачення. Він ніколи не втомлювався спостерігати за рухомими картинками двадцятидюймового екрана. Міс Блендіш сиділа перед туалетним столиком. Вона була в рожевому пеньюарі, який розчахнувся, оголивши її довгі гарні ноги у рожевих шльопанцях. Дівчина байдуже полірувала нігті, ніяк не реагуючи на прихід Сліма.

— Привіт! — сказав Слім. — А в мене для тебе подарунок! — він підійшов ближче. — Ти щаслива, бо мені ніхто ніколи не дарував подарунків.

Міс Блендіш відклала пилочку і склала руки на колінах. Обличчя її мало апатичний, одурманений вираз, який тепер постійно дратував Сліма.

— Він коштував мені чимало грошей, — провадив далі Слім, приглядаючись, чи вона його чує. — Але гроші нічого для мене не значать тепер, коли я можу купити тобі будь-що. Поглянь-но — як гадаєш, що це?

Він підштовхнув згорток до неї, але міс Блендіш його наче й не помітила. Щось бурмочучи, Слім поклав холодну, вогку руку на її плече і боляче вщипнув. Вона не повернулася, лише скривилась і заплющила очі.

— Прокинься ж! — розлючено мовив Слім. — Що з тобою? Ну ж бо, розірви пакунок!

Дівчина зробила кволу спробу розв’язати стрічку. Побачивши, що їй це не вдається, Слім вихопив згорток з її рук.

— Я сам це зроблю — люблю відкривати подарунки! — і він почав розв’язувати вузол на згорткові. — Ти бачила сьогодні Ма?

— Ні, — мляво озвалася міс Блендіш. — Я її не бачила.

— Ти їй не подобаєшся. Вона хоче тебе спекатися. Якби не я, ти давно би вже лежала на дні річки. Сама не розумієш, як тобі добре. У дитинстві я якось бачив, як із річки витягли жінку. Тіло її було роздуте. Один із копів навіть блював, а я — ні. Я хотів як слід роздивитися жінку, але мене відтягли від неї. Волосся в неї було таке ж, як у тебе.

Раптом йому увірвався терпець розв’язувати стрічку, і він просто розірвав пакувальний папір.

— Це картина. Вона гарна. Коли я її побачив, то відразу подумав про тебе.

Усміхаючись, він вивчав маленьку картину, виконану маслом. То була якась мазанина, але намальована яскравими й насиченими кольорами.

— Тобі подобається? — спитав він, жбурнувши картину до міс Блендіш. Та глянула на неї невидющими очима і відвернулася.

Запала тиша, і Слім довго дивився на дівчину. Бували моменти, коли Слім пристрасно бажав, аби дівчина не була такою покірною та безживною. Тепер, після трьох місяців, упродовж яких він виробляв із дівчиною все, що лише здатний був вимислити його збочений розум, її в’яла пасивність почала набридати Слімові. Він волів би відчувати якийсь спротив. Хотів, аби дівчина пручалася — тоді він міг би дати волю своїм садистським нахилам.

— То тобі це не подобається? — вимогливо спитав він, не зводячи з неї очей. — Це коштувало мені купу грошей. Скажи хоч щось, чуєш? Не сиди тут, наче тупий манекен! Кажи хоч щось!

Міс Блендіш, знизавши плечима, встала і пішла до ліжка, а тоді лягла, закривши обличчя руками.

Слім ще раз поглянув на картину — тепер вона стала йому осоружною.

— Це коштувало мені сотню баксів, — злобно сказав він. — Ти думаєш, мені шкода тих грошей? Лише скажи: «Вона мені не подобається», — і я зможу купити тобі щось інше.

Зненацька Слім почав шматувати полотно своїм ножиком, сиплячи прокльонами.

— Тепер її в тебе не буде! — вигукнув він, жбурляючи понівечену картину в куток кімнати. — Щось я до тебе занадто добрий. Треба, щоб ти страждала. Люди, які ніколи не страждали, нічого й не цінують!

Він підвівся і попрямував до ліжка.

— Ти чуєш мене? Ти мусиш страждати!

Міс Блендіш лежала нерухомо із заплющеними очима. Вона була схожа на мертву.

Слім схилився над дівчиною, приставивши до її горла ножа.

— Я міг би тебе вбити! — гаркнув він. — Ти чуєш мене? Я міг би тебе вбити!

Вона розплющила очі й поглянула на нього. Крапелька крові виступила на її білому горлі — там, де його торкнулось лезо. Від її незрячих розширених зіниць йому раптом стало гидко, і Слім відсахнувся. Вона не належала йому — як би він себе не тішив. Вона ніщо — просто безживне тіло. Його думки повернулися до Ма і Дока. Це вони винні в усьому. Він повертів у руках ножик. Так, це вони зіпсували йому все задоволення. Вони перетворили його прекрасну мрію у це мляве жахіття.

Щось бурмочучи, Слім вийшов у вітальню, увімкнув телевізор і за кілька секунд уже споглядав пристрасні обійми жінки та чоловіка.

Тим часом серед відвідувачів, які суцільним потоком прибували у хол, з’явився присадкуватий чоловік у смокінгу, який був йому не до міри.

Едді, що розвалився у кріслі поруч із гардеробною, підозріло його оглянув, подумавши, що той схожий на копа. Тож невдовзі після того, як незнайомець пройшов у ресторан, Едді підійшов до швейцара — здорованя-викидайла на прізвище Мак-Ґован.

— Що то за птах? — поцікавився Едді. — Він скидається на копа.

— Він бував у нас раніше, — пояснив Мак-Ґован. — Його сюди привів містер Вільямс. Містер Вільямс казав, аби я пропускав його щоразу, коли той прийде сам.

Гаррі Вільямс був одним із найбагатших їхніх завсідників, однак Едді вирішив за краще переговорити із Ма.

Він знайшов її, як і зазвичай, у кабінеті за купою паперів.

— Що таке? — незадоволено спитала вона. — Я зайнята!

— Щойно зайшов чолов’яга, дуже схожий на копа, — зронив Едді. — Він записаний у нас як Джей Дойл. Мак каже, що він і раніше у нас бував як гість Гаррі Вільямса.

— Чому ти кажеш це