Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

передав слухавку. Автором досить гострої статті була секретар донецького обкому комсомолу Євгенія Чмихало (в майбутньому секретар ЦК ЛКСМУ), яка тоді не злецьки пробувала сили в літературній критиці, але, мабуть, не хотіла «підмочувати» в такий спосіб свій комсомольський авторитет. Гонорар за другу статтю «недрукабельного» автора отримав мовознавець Володимир Крекотень. Я пояснив: Крекотень – працівник інституту мовознавства, він полемізує з деякими своїми старшими колегами, з «начальством», й через те сховався за псевдонім. Обличчя мого «екзекутора» відтануло, на ньому з’явилася усмішка – не всім працівникам тих установ подобалося виконувати ролі трибунальних прокурорів, не всі обростали звіриною шерстю – тут просто спрацьовувала система, – та й не мали мої прямі начальники від того хосену, аби розкрилася така «крамольна» справа – адже вони – наші куратори, куди дивилися? І він послав крутого матюка на адресу Н. Отже, мені просто пощастило.

І не один раз. І пощастило в більшому: з редакцією, з колективом. Я не плавець в одиночному човні, мене завжди тягнуло на велелюддя; з сулії людського досвіду я тоді щойно почав пити, й справжнього смаку трунку не знав, власне, тільки перейшовши той досвід, я збагнув, які одинокі людські світи. Тоді ж… Такого дружного, доброзичливого гурту працівників я більше не зустрічав ніколи. І все, що нам тоді вдалося, всі, як на сьогодні, то й вельми скромні здобутки на терені національного, соціального поступу, ми досягали спільними зусиллями. Пошлюся хоча б на статтю Богдана Кравціва, вперше опубліковану в «Сучасності» № 5 за 1966 р., у якій він називає «Дніпро» «одним ще з найбільш ліберальних і ліпше редагованих журнальних видань в УРСР». Кожному хочеться взяти собі в заслугу найбільше, та ще й згідно з посадою, але то було б несправедливо. Звичайно, і моє самолюбство не раз лоскотали слова (нещодавно їх двічі повторив Анатолій Дімаров), що редактор «Дніпра» тих часів – найсміливіший з-поміж усіх інших. На мій смуток, це знову ж таки не зовсім так. Мене підтримувало, мене підпирало, а іноді й підштовхувало кілька найзаповзятливіших працівників редакції, моїх колег. Ми всі підтримували, підпирали одне одного. Ми просвітлювали інших і просвітлювалися самі. Ми всі були загнізджені в радянському ґрунті. Ми обривали одні корінці, інші ж, часом просто інерційно, вже присохлі, тримали нас, й існувала інерція того ж таки ґрунту, іншого зела. Молодші обривали те коріння легше. Ми не мали того, що мали ті, які зросли на інших нивах, наш історичний досвід був обрубаний, нам бракувало загальнолюдських знань, національно-політичного, передаваного з покоління в покоління, досвіду, загальнолюдської культури, вся класика була, з одного боку, засвоєна мовби правильно – в теорії – в практику вона росту не давала. Усе це потрібно зрозуміти. Легко ставати в позу судді, не побувавши самому на лаві підсудних, або бодай під слідством. Усі ми вельми сміливі в затишку, й прирівнюємо себе тільки до героїв, а не до тих бідолах, які блукали на середохресті, не маючи можливості побачити провідну зірку.

Працівники апарату редакції

Насамперед мені годиться сказати про свого попередника, при якому починав редакційну службу, Олександра Підсуху. Він брав мене на роботу, він навчав мене ремесла, якщо це можна назвати ремеслом, його очима я довгий час дивився на літературний процес. Мене хотіли посварити з ним, нацьковували на нього працівники ЦК ЛКСМУ – він «заївся» з ними за власні гонорарні справи, намагалися зіштовхнути нас лобами й деякі літератори, але я рішуче уник того, може, подеколи й не виявивши принциповості, але вважаю: нападати на того, хто дав тобі роботу, хліб, чогось навчив – не морально. (Хоч у своїх гонорарних позовах О. Підсуха й не був до кінця правий.) Високий статурою, чорнявий (чорний), гостроокий, завжди строгий, пунктуальний, доскіпливий – через що й пересварився з деякими метрами поезії, щоразу намагаючись звести до стрункого ладу всі сплески, вихори поезії, її часом нередаговану стихію, він в той же час увів «Дніпро» у коло поважних і поважаних серйозних журналів, надавав йому прямування, визначив береги, які потім, пізніше, не раз порушувалися, але й порушуючи, легше плисти від якогось певного берега. Був стриманий, навіть суворий, пройшов війну, спочатку бійцем, далі кореспондентом дивізійної газети, а їм також доводилось повзати по окопах. Оте фронтове в’їлося і в нього, хоч зовні він його скинув, він теж уже багато знав, розумів, але й проводив засвоєну у військовій газеті лінію. Насамперед створив справжній відділ критики, оцінки творів у рецензіях і статтях були вимогливі і до них прислухалися. І залучив до участі провідних поетів.

Саме О. Підсуха наново «відкрив» для українського читача Олександра Довженка, опублікувавши на сторінках «Дніпра» низку його творів, щоденники, на що, зрозуміла річ, начальство всіх рангів дивилося «без ентузіазму». Загалом О. Підсуха в основному тримався вказаної «дороги», траси, яку визначало для тогочасної преси, літератури партійне керівництво, – але до Довженка він ставився майже побожно й задля нього був готовий переступити будь-які загорожі. Я теж любив і люблю, шанував і шаную свого високоталановитого земляка, і, хоч нині прочитую його твори спокійніше, аніж їх читав Підсуха, деякі навіть з холодком, одначе не можу погодитися з тими закидами, кпинами (в яких не враховується історичний контекст), що лунають сьогодні зі спалених спрагою слави вуст деяких молодих літераторів: Довженко аж надто зазнав на собі крижаних повів епохи, на ньому вона відбилася особливо, бо ж був з ентузіастів, і став її адептом – прозірливий і водночас не бачив багато чого поруч себе, демократичний і нетерпимий до думок інших, добрий і нещадний, він ніс, приніс надзвичайно багато добра своєму народові, а особливо літературі, але кинув і дещицю зла, оті його котурни, котрі іноді ламалися й під ним і які все ж у великого таланту сприйнятні, в десятків його епігонів і просто численних послідовників виглядали карикатурно.

Зрозуміла річ, жив він в жорстокому оточенні, час зітре, притре ті фальшиві яскравини, до яких мусив удаватися і від яких вже тоді (та ще після розгрому культу Сталіна) досада штрикала навіть нас, його прихильників, коли ми друкували його щоденники. Усі оті «молюся на червоні зорі Кремля», піднесення до хмар Сталіна (прізвище тирана і багато чого пов’язаного з ним, та й не тільки з ним, ми тоді викреслювали), звичайно ж, щоб сказати слова правди про рідний народ, про Україну.

Треба зрозуміти, що, пишучи щоденники, Довженко повсякчас бачив за собою тінь, знав, що будь-якої миті до квартири можуть увійти кадебісти (в його присутності чи без нього, таємно), й прочитати написане. Він рятував власні думки, власний біль за Україну, за