Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

зболений… Але він все ж опирається. («Торочиш про порядність, чесність знайомим і власним дітям, ще й маєш себе за такого…».)

Давно стало штампом: життя – це боротьба. Проте треба уточнити: насамперед боротьба із самим собою. Зі страхом, заздрістю, злобністю – все те в наших душах. У моїй – в достатку. Коли я в романі «Біла тінь» наділив свого героя оцією рисою – виборювання себе в себе («який же ти порядний, якщо…), М. Шамота буквально визвірився на мене в статті – радянська порядна людина, вона порядна за своєю природою і їй нема чого виборювати себе. Не знаю, не знаю…

І отака хитавиця над версткою – до ранку. Таки ж боротьба із самим собою. Я співчував хлопцям, які одважувалися на рішучі дії, тобто тим, кого невдовзі почали називати дисидентами. Одначе розумів, точніше, відчував, що не здатний ступити з одрубу, що можу не вистояти, й тоді як жити? Я значною мірою сповідував дисидентський моральний кодекс, кодекс етичний, який давав мені право допомагати їм скільки серця, в міру душі. Якщо сказати відверто: тоді ми вже знали дуже багато, і немає виправдання більшому чи меншому колаборанству – жити всім хочеться. Звідси поміркованість, обережність, посилання ще й на те, що в тебе сім’я. А назагал – компроміс душі, страх ступити отой рішучий крок, слідом за «першими хоробрими». Звичайно, й мої переконання тоді не були чіткими. Ми потроху звільнялися від численних оман, але те, що закладене в душу десятиліттями, має чіпке коріння. Воно зі свого боку змушує сумніватися у власних прозріннях. «Єдино правильне вчення» вже не було для мене доконечно правильним, але інших вчень ми просто не знали, тих книжок, які читаємо нині, не читали. Ми жили в духовній резервації. У герметизованому просторі. Наші люди вже клепали космічні кораблі, й гадали, що вони прориваються кудись, але всі ми тільки глибше загрузали самі в себе. Прорив потрібно робити в собі, він і розпочався, але ті щілини швидко запакували, це в нас робити вміли. Для цього згодився віковий досвід тиранії. Взагалі, я іноді думаю, що досвід – це і є людина. Не лише її власний досвід. Усього людства, дозований у конкретній людині. Людину не можна навчити приймати в душу одне, й не приймати іншого. Хіба що, якби почати від чистого аркуша. Бо помилки, страх, доброта, підлість – це і є людина. І куди подіти всі попередні сторінки книги людства – мільйони томів? А ще людина – вічна боротьба чуттів та розуму, іноді перемагає те, іноді – інше.

Вічна боротьба. І все минає. Для чого воно? Стільки доброти, злоби, підлоти… Принесло хоч щось? Вдосконалило в самій людині? При швидкій вдосконаленості, оновленості технічних засобів… Мені здається, при такому шаленстві нинішньої техніки, кінець нашого століття – старечий. Ми всі старі. І молоді також старі. Немає молодих думок, є імітація їх, повторення минулого. У молодих – наші старі гени, й думки також, позичені ще в наших попередників. Либонь, істинною є формула Гегеля: «Скільки б не бунтував молодий чоловік, скільки б не сперечався він зі світом, наступає час і він отримує свою дівчину і свою службу, й стає таким же філістером, як і всі інші». Звичайно, не всі, Гегель не до кінця правий. Я спогадую репресованих літераторів, які повернулися. Антоненко-Давидович як був незламний, таким і залишився, Анатоль Костенко був рвійним комсомольцем, «червонозоряним», а повернувся рішуче настроєним проти всього радянського, облудного, а от Олександр Ковінька і Петро Колесник повернулися людьми зламаними, тихими, догідливими, упокореними всім приписам влади. Наш вік на терені морального поступу не приніс нічого. Іноді мені починає здаватися, що ми всі – приречені. На народження. На любов і розчарування. На вічне виборювання себе і свого національного Я. І ніколи це не скінчиться. Отож маємо набиратися терпіння на нове століття. Пробувати в ньому на нових, старих засадах.

…Я почав відмагатися, казав H., що нічого не знаю, що, може, хтось із тих, кого він підозрює, і є авторами статей, але те пройшло поза мною. Н. засміявся й відказав, що це надто наївно, редактор журналу знає кожну статтю, як господиня кожну грядку на власному городі, до того ж критиків, які пишуть аналітичні статті, взагалі можна порахувати на пальцях однієї руки. Зненацька Н. змінив прокурорський тон на щирий, довірливий: «Я вас застерігаю як батько, як старший товариш, я вже набачився на своєму віку всього… Можете зашкодити собі на все життя… Наша розмова лишиться поміж нами, я зичу вам добра…»

Мені нічого не лишалося, як тільки подякувати H.: «Я й сам тривожуся… Врахую надалі… Велике вам спасибі».

Того ж дня, по обіді, ми з H., моєю машиною, їхали до Києва на партійні збори, які відбувалися в клубі Ради Міністрів УРСР. Збори були напружені. Власне, тоді майже всі збори були напружені. Сиділо міськкомівське і цековське начальство. На таких зборах трибуна має здатність погойдуватися під деякими промовцями, все дужче й дужче лякаючи їх. Того дня вона загойдалася під Н. (Часом починаю думати, що людина – міра страху.) І він раптом, посеред промови, нахилився з трибуни й тицьнув пальцем у зал:

– А тепер я хочу запитати свого друга Юрія Мушкетика: кого він ховає в журналі за псевдонімами? Ми знаємо кого. Там чоловіки одягають спідниці, а жінки – чоловічі штани… Ось і остання стаття…

Ці слова струснули мене. Не пам’ятаю, як досидів до кінця зборів. По тому, як вони скінчилися, біля вихідних дверей на мене чекав H.:

– Ходімо зіграємо в більярд…

Я пробелькотів не вельми доладне:

– Навіть у царські часи в людей не одбирали шматок хліба… Ніби тут вся справа була в хлібові авторів статей чи моєму. Наступного дня мене викликали до ЦК комсомолу – «Дніпро» був органом ЦК ЛКСМУ. Вже не пам’ятаю, хто саме зі мною розмовляв, хтось із працівників невисокого чину, здається, завідувач сектора літератури, миршавенький, гостромордий чоловічок: вони тоді часто мінялися, адже ЦК ЛКСПУ був «кузнею кадрів». Перед ним на столі лежав «Дніпро», розкритий на статті Квасик, збоку – ще один. Розпочався «двобій». Працівник ЦК вимагав розкрити псевдонім автора статті, я відбивався. Я відмагався відчайдушно. Я повів гру. Адже знав, хто автор статті. І що дужче мій опонент напосідав, то дужче я відбивався: «Радянські закони дозволяють вживати псевдоніми». «Ми вам покажемо радянські закони!». «Не маєте права». Врешті, я «здався», «зломився».

– Ну… можете самі довідатися, хто справжній автор.

– Як?

– Подзвоніть до бухгалтерії, на кого виписано гонорар, хто отримав гроші за статтю.

– Дзвоніть!

Я подзвонив, сказав бухгалтерові, що мене цікавить, і