Нечуй-Левицький - Не той став, Нечуй-Левицький

Ря­ди тем­но-зе­ле­ної сос­ни вис­ту­па­ли на синьому небі, як тем­на ши­ро­ка стіна з од­ним ниж­чим вис­туп­нем. А по­верх тем­ної си­зої стіни по­ви­га­ня­лись вже ви­со­ченько яс­но-зе­лені па­рост­ки. Зда­ва­лось, ніби тем­но-зе­ле­на стіна бу­ла зу­мис­не обс­тав­ле­на ряд­ка­ми чуд­них яс­но-зе­ле­них кан­де­лябрів та чу­дер­нацьких підсвічників. Кру­гом га­ля­ви­ни сто­яв стіною ста­рий зе­ле­ний ліс, а по­се­ре­дині рос­ли три розкішні старі ду­би та дві ви­сокі про­зорі бе­ре­зи. Уся про­га­ли­на цвіла квітка­ми, уся бу­ла пиш­но уквітча­на, не­на­че розкішний перський ки­лим. Над­вечір лісок аж гув од пта­ши­но­го співу. Со­ло­вей­ки ще­бе­та­ли, аж лу­на в гаю роз­ля­га­лась. Зо­зулі ку­ва­ли десь да­ле­ко-да­ле­ко, але їх м'який го­лос був ви­раз­ний се­ред пта­ши­но­го ще­бе­тан­ня. Дрібні пташ­ки ще­бе­та­ли. Десь се­ред лісу тур­котіла жалібно од­на гор­ли­ця. Зда­ва­лось, ніби на кож­но­му де­реві, в кож­но­му кущі ще­бе­та­ла пташ­ка, співав со­ло­вей­ко. Зда­ва­лось, ніби увесь ліс ожив після зимньої мерт­во­ти та дов­го­го зимнього сну, зрадів, про­ки­нув­шись, заквітчав­ся, приб­рав­ся в зе­лень та квітки, став ти­ся­чо­го­ло­сим і на ра­до­щах заспівав ти­ся­чею уся­ких го­лосів, співав, аж роз­ля­гав­ся дос­хо­чу, до вто­ми пта­ши­ни­ми го­ло­са­ми, со­лов'їним ще­бе­тан­ням. Все в гаю ніби раділо і справ­ля­ло пер­ший вес­ня­ний праз­ник ко­хан­ня, ве­се­лості, щас­тя.

Соломія тро­хи пос­то­яла, од­по­чи­ла і вти­хо­ми­ри­лась. Во­на не зво­ди­ла очей з Ро­ма­на. А Ро­ман по­ма­леньку встав з ко­ло­ди, ти­хою хо­дою пе­рей­шов че­рез зе­ле­ну про­га­ли­ну, став під ду­бом до схід сон­ця, пе­рех­рес­тив­ся і по­чав мо­ли­тись бо­гу. По­мо­лив­шись бо­гу, він знов вер­нув­ся на ста­ре місце, ліг на траві ли­цем до­го­ри, за­вер­нув­ся і прос­тяг­ся на ввесь свій зріст. І знов він вту­пив очі в си­зу стіну тем­ної сос­ни, в про­зорі вер­хи бе­рез, че­рез рідкий лист кот­рих світи­ло­ся синє яс­не не­бо, і не­на­че за­мер на од­но­му місці.

«Лежить та, ма­буть, слу­хає, як співа­ють со­ло­вей­ки та ку­ють зо­зулі. Ле­жить ле­да­що, а я для йо­го во­зи ма­жу та яр­ма нак­ла­даю», - по­ду­ма­ла Со­ломія. Пос­то­яла во­на ще тро­хи, озир­ну­ла­ся на всі бо­ки. Нігде не бу­ло вид­ко ні жи­вої душі. Не­да­леч­ко од неї блис­ну­ла жов­та омел­га, пе­ре­летіла че­рез про­га­ли­ну, миг­ну­ла блис­кав­кою і спов­ни­ла своїм гуч­ним свис­том про­га­ли­ну, не­на­че в гаю сопілка заг­ра­ла. Со­ломія аж те­пер зовсім зас­по­коїлась: во­на приміти­ла, як миг­ну­ла жов­та омел­га, по­чу­ла, що во­на заспіва­ла, схо­вав­шись в листі на дубі. На ко­за­ко­во­му дворі десь да­ле­ко за­рев­ла ко­ро­ва і до неї обізва­лось те­ля. Над­хо­див вечір. Сон­це вже спус­ка­ло­ся низько за лісом, а ліс все аж ля­щав од співу та ще­бе­тан­ня.

Роман встав, пе­рей­шов ти­хою хо­дою че­рез га­ля­ви­ну, не­на­че йо­му бу­ла шко­да ки­да­ти це місце, і потім ніби пірнув в густі сос­ни, вкриті гіллям до са­мо­го ни­зу. Він поп­рос­ту­вав сте­жеч­кою до пе­ре­ла­зу. Со­ломія пірну­ла в ліс і побігла іншою сте­жеч­кою до­до­му.

“Боже мій! Що це зо мною ста­ло­ся? Йшла сю­ди гаєм, нічо­го не чу­ла, не­на­че ву­ха мені по­зак­ла­да­ло. А те­пер чую, як ліс гу­де от пта­ши­но­го співу”,- по­ду­ма­ла Со­ломія, ха­па­ючись та поспіша­ючи до­до­му, щоб ви­пе­ре­ди­ти Ро­ма­на.

Прибігла во­на до­до­му. Ро­ман вже ви­но­сив мішки з паш­нею з ко­мо­ри і скла­дав на віз. - Де це ти, Со­ломіє, бу­ла? - спи­тав в неї Ро­ман.

- Ходила со­ло­вей­ків слу­ха­ти, а це нас­лу­ха­лась та й вер­ну­лась до­до­му. Бач, я вже тобі й во­за по­ма­за­ла, і яр­ма й за­но­зи на­лаш­ту­ва­ла. А от ти так опізнив­ся до мли­на. Ой ха­зяїне, ха­зяїне мій! Гля­ди ли­шень, щоб ти ча­сом не про­ха­зяй­ну­вав своєї долі, - ска­за­ла Со­ломія і важ­ко зітхну­ла.

Роман по­ди­вив­ся на неї до­пит­ли­ви­ми очи­ма, але не обізвав­ся й сло­вом. Він мовч­ки по­ви­но­сив з ко­мо­ри мішки, поск­ла­дав на віз, по­ки Со­ломія зап­ря­га­ла во­ли, мовч­ки виїхав з дво­ру та все пог­ля­дав на Со­ломію. А Со­ломія за­ду­ма­лась, вже й не ще­бе­та­ла і навіть сло­ва не про­мо­ви­ла до Ро­ма­на.

IX

Настав ро­бо­чий час. Нас­та­ла оран­ка по­ля на ози­ми­ну, потім ко­со­ви­ця, потім по­ча­ли­ся жни­ва. Ро­ман пе­рес­тав вчи­ти дітей в своїй кімнаті. Ніко­ли бу­ло йо­му й чи­та­ти свої книж­ки. Ро­бо­та йшла день у день, бігла нев­пин­но, як га­ря­чий кінь. Со­ломія вти­хо­ми­ри­лась, зас­по­коїлась. Жит­тя в хаті знов пли­ну­ло, як ти­ха не­ве­лич­ка річка, ти­хо й рівно.

Восени, як тільки об­жа­лись і звез­ли хліб, Ро­ман знов засів вчи­ти дітей в своїй кімнаті, знов засів ко­ло своїх кни­жок. По­ча­ли­ся довгі осінні ве­чо­ри. Ба­ба Зінька та Со­ломія сіда­ли пряс­ти; діти пус­ту­ва­ли в хаті. Ро­ман засвічу­вав лам­пу і йшов до своєї кімна­ти. Йо­му важ­ко бу­ло, слу­ха­ти ди­тя­чий крик, важ­ко бу­ло ди­ви­тись на гар­ми­дер в хаті. Він був ра­дий, що зна­хо­див собі в своїй скромній кімнатці спокій, де бу­ло ти­хо й чис­то приб­ра­но.

- Чом ти, Ро­ма­не, не по­си­диш з на­ми? Чо­го ти все тікаєш до своєї кімна­ти? - пи­та­ла в йо­го ма­ти.

- Коли, ма­мо, тут діти кри­чать та пус­ту­ють, а мені хо­четься чи­та­ти книж­ки. Я люб­лю, щоб в хаті бу­ло ти­хо, як у мо­нас­тирі.

- Чом же ти не пішов в мо­нас­тир, як наш сусіда Пет­ро, а взяв ме­не собі за жінку? - спи­та­ла в йо­го Со­ломія.

Роман мовч­ки вий­шов з ха­ти. Со­ломія за­ду­ма­лась і зітхну­ла. Ма­ти приміти­ла, що Со­ломія зітхну­ла, і собі за­ду­ма­лась. Діти по­ля­га­ли спа­ти. В хаті ста­ло ти­хо. Тільки й чу­ти бу­ло, як хур­чать ве­ре­те­на, ко­ли їх по­су­ку­ва­ли Со­ломія та ба­ба Зінька.

«Колись він не тікав од ме­не, не од­хо­див од мо­го гребіня цілий вечір, все пог­ля­дав на мої очі, на мої бро­ви, все го­во­рив зо мною, не­на­че не міг нас­лу­ха­тись мо­го го­ло­су. А те­пер ніби зу­мис­не за­пи­рається в своїй хаті од ме­не, як чер­нець в мо­нас­тирі, все ніби од­хи­ляється од ме­не, - ду­ма­ла Со­ломія, по­су­ку­ючи ве­ре­те­но, кот­ре спус­ка­лось аж до­до­лу і кру­ти­лось долі, мов дзиґа, - чи він та­кий собі на вда­чу, чи він більше вже не лю­бить ме­не. Все ніби за­бу­ває про ме­не, не­на­че я в йо­го не жінка, а най­мич­ка».

- Чого ти, Со­ломіє, за­ду­ма­лась? І не го­во­риш, і не ще­бе­чеш, і пісень чо­мусь не співаєш. Що в те­бе на серці? Ти не­на­че вже не та ста­ла, - про­мо­ви­ла до Со­ло­ми ба­ба Зінька.

- Не та ста­ла? Я, ма­мо, од­на­ковісінька і те­пер, як і ко­лись бу­ла. Я зро­ду не жур­ли­ва і навіть жур­ли­вих лю­дей не люб­лю, - обізва­лась Со­ломія, і, щоб за­таїти свої сумні ду­ми, Со­ломія по­ча­ла лю­бенько та ве­се­ленько ба­ла­ка­ти з свек­ру­хою, а далі ще й пісню по­ча­ла ти­хеньким го­ло­сом, щоб не по­бу­ди­ти дітей:

Ой гаю мій, гаю,

Та гус­тий - не прог­ля­ну!

Упустила та го­лу­бонька

Та вже б не впіймаю.

Ой, хоч же впіймаю,

Та вже ж не та­ко­го:

Не при­ля­же моє сер­денько

Ніколи до йо­го?

Ця сум­на пісня