Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

тиж­день та й ще в двох пос­лід­ніх ро­ках 5 % ди­ві­ден­ду з чис­то­го зис­ку від про­да­ної це­ре­зи­ни. Та­кі важ­кі ус­ло­ви­ни му­си­ли, пев­но, на­ля­ка­ти кож­до­го; Ле­оно­во­му аген­то­ві від­па­ла й охо­та іти до Ван-Гех­та. Але він про­ню­хав ін­шу стеж­ку в го­рох. Пе­ред кілько­ма дня­ми, імен­но по умо­ві з нім­цем, Ван-Гехт замк­нув свою ла­бо­ра­то­рію, ста­ра­ючись спро­да­ти її, відп­ра­вив та­кож сво­го по­міч­ни­ка, Шеф­фе­ля, кот­рий те­пер, без міс­ця і за­ріб­ку, жив при од­ній з тіс­них ву­ли­чок ві­денсько­го Vors­tadt-у. 4 До то­го-то Шеф­фе­ля й пі­шов Ле­онів агент і по­чав ви­пи­ту­ва­ти та ви­ба­ду­ва­ти йо­го. Він діз­нав­ся, що Шеф­фель знає док­лад­но сек­рет фаб­ри­ка­ції це­ре­зи­ни, зу­мів би ула­ди­ти від­по­від­ні кіт­ли і при­ла­ди, од­ним сло­вом, зу­мів би вес­ти фаб­ри­ку. Прав­да, Шеф­фель, чо­ло­вік бід­ний, нес­мі­лий і со­віс­ли­вий, був би на­ра­зі відт­ру­тив кож­до­го, хто би йо­му був ска­зав: хо­ди сю­ди і фаб­ри­куй це­ре­зину! Але хит­рий жи­док не ска­сав йо­му сьо­го, но за­то сей­час по роз­мо­ві з Шеф­фе­лем на­пи­сав лист до Ле­она, щоб приїздив, бо хоть Ван-Гехт і ста­вить ду­же ви­со­кі жа­дан­ня, то пре­цінь з ін­шо­го бо­ку чень ся спра­ва да­сть­ся да­ле­ко ко­рис­ні­ше і лег­ше ула­ди­ти.

А по­ки що жи­док-агент прий­няв­ся об­роб­ля­ти Шеф­фе­ля на своє ко­пи­то. Він зап­ри­яз­нив­ся з ним при пи­ві, за­хо­див кілька ра­зів до йо­го ха­ти і приг­ля­нув­ся йо­го бід­но­му жит­тіф. Шеф­фель жа­лу­вав­ся йо­му на своє убо­жест­во, на не­дос­та­чу за­ріб­ку, а жи­док, мов на­пе­ре­кір, роз­во­див пе­ред ним ши­ро­кі, блис­ку­чі кар­ти­ни зис­ків, маєтку та дос­тат­ку, на­тя­ка­ючи чим­раз ви­раз­ні­ше, що і для нього зов­сім не за­пер­ті бра­ми до то­го зо­ло­то­го раю. Бід­ний Шеф­фель зіт­хав і знов по­чи­нав роз­во­ди­ти свої жа­лі. Щоб йо­го ліп­ше прив’яза­ти, жи­док кілька ра­зів де­лі­кат­но ви­по­зи­чу­вав йо­му не­ве­ли­кі су­ми гро­шей, раз у раз обі­цю­ючи, що пос­та­рається для нього о міс­це, та й то о та­ке ко­рис­не, що бу­де йо­го, пев­но, по­вік дя­ку­ва­ти. Шеф­фель не­до­вір­ли­во хи­тав го­ло­вою, але жи­док так упер­то товк своє, що бі­да­ка звільна не­мов ту­ма­нів, не­мов безв­лад­но да­вав­ся уно­си­ти те­чії блис­ку­чих жи­д­ко­вих обі­ця­нок. До­сить то­го, що до приїзду Ле­она Шеф­фель уже був май­же чис­то прис­по­соб­ле­ний до то­го, що з ним за­ду­мав агент.

Леон прич­ва­лав до Від­ня, не зна­ючи, як йо­го агент ду­має ула­ди­ти спра­ву. А ко­ли по­чув йо­го дум­ку, то зра­зу не­мов зверг­ся. Але се не був опір; поп­ри дов­шій бе­сі­ді з аген­том він прис­тав на все і ка­зав йо­му при­вес­ти Шеф­фе­ля до сво­го го­те­лю. Тут по не­дов­гій бо­ротьбі, пер­тий, з од­но­го бо­ку, нуж­дою сво­го те­пе­рішнього по­ло­жен­ня, а з дру­го­го бо­ку, блис­ку­чи­ми Ле­оно­ви­ми обі­цян­ка­ми, Шеф­фель уляг. Він при­рік Ле­оно­ві, що поїде з ним до Бо­рис­ла­ва і бу­де вес­ти таємну фаб­ри­ка­цію це­ре­зи­ни, та й то за від­по­від­но не­ве­ли­ку пла­ту. А що­би бу­до­ву і ве­ден­ня но­вої фаб­ри­ки прик­ри­ти чи­м ін­шим і від­вес­ти людські очі, Шеф­фель, нес­ві­до­мий га­лицьких обс­та­вин, по­ра­див Ле­оно­ві го­ло­си­ти, що се бу­дується не­ве­лич­кий па­ро­вий млин. Леон, як ми ба­чи­ли, й зро­бив се, не роз­ва­жив­ши доб­ре, до чо­го ся ра­да мог­ла до­вес­ти.

Уладивши ді­ло з Шеф­фе­лем, Ле­он не спо­чив. Він ки­нув­ся ви­шу­ку­ва­ти для бу­ду­щої своєї це­ре­зи­ни від­бу­ту. При по­мо­чі сво­го аген­та йо­му уда­лось по які­мось ча­сі най­ти кі­ль­кох ро­сій­ських жи­дів­-ка­пі­та­ліс­тів, про­бу­ва­ючих пе­реїздом у Від­ні. Во­ни ра­до прий­ня­ли на се­бе по­се­ред­ницт­во в спра­ві дос­та­чу­ван­ня це­ре­зи­ни, і дій­сно, по трьох тиж­нях Ле­он уже зак­лю­чив з сві­жо­ут­во­ре­ною в Ро­сії «Вос­ко­вою спіл­кою» конт­ракт на дос­та­ву в пів­річ­нім про­тя­гу 200 ти­сяч сот­на­рів це­ре­зи­ни з та­ки­ми ко­рис­ни­ми ус­ло­ви­на­ми що­до ці­ни і пе­ре­во­зу, що вже на­пе­ред міг об­чис­ли­ти чис­тий зиск з то­го од­но­го ді­ла на яких 100 ти­сяч ринських. Ото­ді він, ухо­пив­ши з со­бою зо­ло­то­дай­но­го Шеф­фе­ля, пу­дом по­дув у Га­ли­чи­ну, щоб як стій узя­ти­ся до ді­ла. Вос­ку го­то­во­го у нього в Бо­рис­ла­ві бу­ло 10 ти­сяч сот­на­ро­вих брил в ма­га­зи­нах. Два або й чо­ти­ри ра­зи тільки він мав на­дію сей­час же за влас­ні гро­ші і по де­ше­вій ці­ні за­ку­пи­ти на міс­ці у дріб­них влас­тив­ців ям; піз­ні­ше ма­ли йо­го конт­ра­ген­ти прис­ла­ти в Бо­рис­лав своїх лю­дей, щоб до­оч­не пе­ре­ко­на­ти­ся, чи, кілько і яко­го вос­ку ви­роб­ле­но, а то­ді мав Ле­он одер­жа­ти та­ку часть угод­же­ної су­ми, яка бу­ла піс­ля конт­рак­ту вар­тість при­го­то­ва­но­го вос­ку; за то­ту су­му він на­ді­яв­ся пос­та­чи­ти ці­лу реш­ту, умов­ле­ну конт­рак­том, так що про­чі гро­ші бу­ли б йо­го чис­тим зис­ком, від­лі­чив­ши хі­ба пла­ту Шеф­фе­ле­ві та кош­ти ви­бу­дован­ня фаб­ри­ки.

І Шеф­фель за той час не дар­му­вав. Він, щоб за­ре­ко­мен­ду­ва­ти­ся сво­му «хлі­бо­да­те­ле­ві», ви­ла­див док­лад­ний план но­вої фаб­ри­ки, по­за­мов­ляв ураз із аген­том кіт­ли, ру­ри та про­чі пот­ріб­ні ме­та­ле­ві при­ла­ди у ві­денських фаб­ри­ках, ви­мов­ля­ючи со­бі як­най­скор­ше їх при­го­ту­ван­ня. Та­ким сві­том під час сво­го три­не­дільно­го по­бу­ту в Від­ні Ле­он без­пе­реч­но до­сить пот­ру­див­ся ко­ло уфун­ду­ван­ня сво­го ба­гатст­ва і своєї фор­ту­ни. Весь той час він бі­гав, мов у га­ряч­ці, з ні­ким не бу­вав, не за­бав­ляв­ся, не всту­пав до зна­ко­мих, ба на­віть не ві­тав­ся з Гер­ма­ном Гольдкре­ме­ром, кот­ро­го кі­ль­ка ра­зів стрі­чав на ву­ли­ці в на­тов­пі пі­шо­хо­дів. За­гальна спе­ку­ля­цій­на га­ряч­ка об­хо­пи­ла йо­го,- світ мі­нив­ся пе­ред йо­го очи­ма, і в нім Ле­он не міг уже до­ба­чи­ти ні дру­га, ні бра­та, ні прав­ди, ні крив­ди,- ні­чо­го, крім зо­ло­та, ба­гатст­ва і блис­ку. То­та га­ряч­ка не по­ки­да­ла йо­го й по по­во­ро­ті до Дро­го­би­ча. Ми ба­чи­ли, що ще то­го са­мо­го дня, ко­ли при­їхав з Від­ня, він за­го­див бу­дов­ни­чо­го і Бе­не­дя, а в по­не­ді­лок, з по­чат­ком тиж­ня, і сам по­ле­тів до Бо­рис­ла­ва, щоб влас­ни­ми очи­ма до­пильну­ва­ти зак­ла­дин но­вої фаб­ри­ки. Йо­го мов пер­ло, гна­ло щось, що­би як­най­скор­ше зро­би­ти се ді­ло, тож він по по­во­ро­ті з Ві­дня рі­шив­ся, хоть і не ду­же ра­до, спи­ни­ти на час бу­до­ву сво­го пиш­но­го до­му, щоб мож тим спо­со­бом більше гро­шей і більше си­ли по­вер­ну­ти на як­най­швид­ше до­вер­шен­ня но­во­го, зис­ков­но­го ді­ла.- Адже ж дім мій, щас­тя моє, си­ла моя, про­те, не пе­рес­та­не бу­ду­ва­ти­ся, рос­ти під не­бо! Ні, імен­но ус­піш­не до­вер­шен­ня сього ді­ла, то бу­де од­на з най­го­лов­ні­ших під­ва­лин мо­го до­му!

Отакі спо­мин­ки і та­кі мис­лі, на ти­сяч­ні ла­ди пе­ре­ли­ва­ні, за­бав­ля­ли Ле­она під час ско­рої їзди до Бо­рис­ла­ва. Міц­не гой­дан­ня брич­ки роз­кіш­но вко­ли­су­ва­ло йо­го, а йо­го влас­ні мис­лі та ду­ми зо­ло­ти­ли пе­ред ним увесь світ.

Ось він уже ми­нув Гу­би­чі і, не доїздя­чи Бо­рис­ла­ва, ка­зав віз­ни­ко­ві зу­пи­ни­ти­ся на гос­тин­ці. Ви­ліз з брич­ки і пів­пе­рек то­ло­ки ру­шив на річ­ку, де ма­ла бу­ду­ва­ти­ся фаб­ри­ка. Але ще за­ким пі­дій­шов ід то­му міс­цю, по­чув там­ка який­сь га­мір. Озир­нув­ся і по­ба­чив з не­ма­лим ди­вом ве­ли­ку ку­пу на­ро­ду, що сто­яла дов­ко­ла пла­цу, товп­ля­чи­ся та ці­ка­во роз­зи­ра­ючись. Бу­ли се