Славчо Чернишев - Вітряк, Славчо Чернишев

шхуна повертається з екскурсії до річки Р., за десять миль від містечка. Сашові спало на думку, що, можливо, кава схована десь у неприступних хащах біля річки, подалі від берега моря. Таке припущення було не дуже ймовірне, бо віддаль між островом і річкою була досить велика. І все-таки цей факт був вартий уваги. Вирішили поїхати туди баркою. Але напередодні наміченої поїздки трапились незначні, на перший погляд, події, які змінили хід усієї справи.

Максим ловив рибу, а Андрій з надією дивився в бінокль на старика. Все до найменшої дрібниці було відоме, хлопці знали, чим займається дід, і все-таки щось притягало їхню увагу до нього. Тільки що старий, смачно прицмокуючи, знову пив водичку з тикви, наглядаючи за двома вудками. Час від часу він ходив до річки, повертався до хлопців спиною і, певно, освіжав обличчя водою. Коли він знову підходив до вудок, Андрій бачив у нього на бороді дрібні краплини води.

Стояла страшенна задуха. Максим з Андрієм остерігались пити часто воду. Від неї спрага посилювалась ще більше. Але в горлі й роті швидко пересихало, а холодна вода манила прохолодою, хоч і короткочасною. Жадібно тягнучи з тикви, Андрій раптом зупинився й замислився. Як же це так? Йому вода теж смакує, але він не прицмокує, як старик. Ну що ж. Хто прицмокує, а хто й ні. Це залежить від людини. А чи не прицмокує дід, як п'яниця? Чи не горілку він попиває? Андрій схопив бінокль і став чекати, коли старик знову піде до річки. Цього разу йому здалося, що той не тільки вмивається, а й п'є воду пригорщами.

— Та невже? — здивувався Максим. — Ану дай! — Він узяв бінокль і терпляче почав стежити за старим. — Гм… дивно! А ми досі не помічали, що він ходить у шинок. Тим більше, що з цієї тикви він п'є щодня!.. Хто його знає! Може, й воду п'є. Он яка спека!

Андрій невпевнено говорив:

— Воно й справді… А може, в нього є барильце з горілкою, га?

— Таке скажеш! Барильце!

— Хіба я знаю… А ти мені скажи, навіщо йому тиква, коли річка у нього під самим носом? Ну, що? — тріумфально вигукнув Андрій.

— Ай справді! — вирячився Максим.

— Давай підем і щось у нього запитаєм. Якщо від нього тхне спиртним, значить…

— Давай. Тільки він же не розмовляє.

— Нічого. Щось же мугикає!

Хлопці перестали ловити рибу і під'їхали до берега. Старик замахав на них ціпком, щоб не лякали рибу. Незважаючи на це, хлопці виволокли човна на пісок, Андрій узяв низку риби й попрямував до діда. Максим — за ним. Дід почав махати на них палицею й мугикати. Андрій безстрашно підійшов до нього й, привітно посміхаючись, подав рибу. Старик ударив його ціпком і голосно заревів. Хлопця обдало гострим духом смердючої горілки. Інстинктивно відсахнувшись, Андрій аж тепер відчув біль у руці. Максим схопив рибу і знову підніс старому.

— Діду, візьми… Ти вже старий, ми собі наловимо…

На цей раз дід заревів так гучно і так розлютувався, що Максим незчувся, коли й відскочив, вдихнувши огидного сивушного смороду. Хлопець умить збагнув, що необхідно замаскувати їхній справжній намір, і він навмисне голосно, щоб почув старик, сказав:

— Ти йому даєш рибу, а він тебе ще й палицею б'є, мов скотину. Сказано — божевільний!

Замахнувшись ціпком, старик знову заревів, мов бугай. Чи не означало це, що він зрозумів, як його назвали? Мабуть, що так.

Незабаром і Колка з Сашом уже знали про цю важливу новину. Андрій, який до цього дивився на всю справу трохи недовірливо, тепер захопився:

— Б'юсь об заклад, що тут не все гаразд!

— Не дуже стрибай! — осадив його Колка. — То й що, як п'є? А чому б йому не пити?

— Але ж ти забуваєш, що він до цього часу в корчмі не бував! — енергійно заперечив Андрій.

— А ти звідки знаєш? Може, в нього запас.

— У божевільного — запас? — буркнув Сашо.

Настала тиша.

— Гаразд… — поступився Колка. — Якщо в нього запас — побачимо, на скільки його вистачить… А скінчиться _він знову піде в корчму й набере собі в тикву нової. Дурниці! Нема чого робити, так давайте займатись п'яницею. Божевільним і п'яницею! А каву сховали, розпродали і п'ють собі, гади, попивають.

І все-таки хлопці не погоджувалися з Колкою. Вони відчували, що не так це все й просто, як здається Колці.

— З вас хто-небудь горілку пив? — запитав Максим.

Ніхто й у рот не брав.

— Андрій, ану принеси нашу!

— Вона в барці.

— Треба перевірити, що саме він п'є і звідки бере, — пояснив свої плани Максим.

Він пішов з Андрієм і приніс баклажку. Горілка їм здалася солодкою й не такою вже смердючою. Сашо висловив нове припущення:

— Дід п'є російську горілку! Певно, купив собі у руських. Кажуть, ця горілка дуже міцна.

— Невідомо, — замислено відповів Максим. — Може, купує по хатах.

— Не може бути! — розгорівся Сашо. — Він нікуди не ходить.

— А може, й ходить, — не погодився Максим. — Хіба ми знаємо?

Хлопці почали стежити за старим і вночі. Минуло кілька днів. Він жодного разу не зайшов до корчми, не заходив ні до кого і в хату. Зовсім сторонився людей. Як божевільний. А пити пив і надалі.

Одного разу надвечір, коли старий пішов продавати рибу, Максим з Колкою пробрались до вітряка, щоб залізти всередину й відлити в кухлик трохи горілки з тикви. Млин знову був замкнутий. Якщо розбити замок, старик одразу догадається, в чому справа, і коли він належить до банди, тоді шукай вітра в полі. Повернулись додому ні з чим.

Але через два дні їм пощастило. Надвечір дід пішов у ліс, що за ланами, певно, по хмиз. Послали Андрія