Олександр Ашотович Насібов - Безумці, Олександр Ашотович Насібов

Пів на першу ночі. Через чотири години світанок, після нього, якщо не пощастить втекти, для засудженого вже не буде ні дня, ні вечора.

І раптом хтось торкає його за плече.

— Джабб, — шепоче Карцов, — Джабб!..

— Ну-ну, — мурмоче матрос, — годі нервувати. Ось папір та ручка. Не барися, пиши.

— До кого?

— До російського уряду. Сміливіше пиши, одверто. Я придумав, як влаштувати, щоб лист дійшов. Тут одного матроса зовсім списують. Надійний хлопець, не підведе. Доставить лист в метрополію. А там, переказували, тепер багато ваших хлопців. Комусь з них і передасть. Спритно?

— Так, так! — Карцов вдячно киває, а тим часом перо швидко біжить по паперу.

Списано сторінку, другу.

— Досить! — наказує Джабб.

Карцов закінчує листа, згортає аркушики.

— Візьми конверт. Не забудь адресу.

Карцов великими літерами виводить: «Передати до Наркомату оборони СРСР».

Джабб бере листа, ховає на грудях.

— Все буде гаразд, — бадьоро говорить він. — От побачиш, ми ще повоюємо!.. А тепер слухай новину. Це — щоб сила в тебе зросла перед важкою справою. Так от: ваші дали націстам по зубах, добре дали, хлопче!

— Де?..

— Я, бач, забув, як воно зветься, це місто. Не так уже й далеко від Москви. П'ятого липня німці почали наступ. Непогано почали. Та росіяни були напоготові. Тиждень оборонялись, а тепер пішли вперед. Тільки-но радіо сповістило: націсти перелякалися і тікають. Отакі справи! Тож вище голову і дивись веселіше.

Карцов хапає Джабба за плечі, пригортає до себе, міцно цілує.

У широко розкритих світлих матросових очах спалахують вогники — вогники радості, подиву. Чи таке здалося Карцову? Можливо, Джабб все-таки сумнівався щодо полоненого і тільки тепер остаточно повірив йому? Чи не тому він так довго не повертався?

— Довелося вичікувати, — каже Джабб, наче відповідаючи Карцову. — Колишній вартовий не випустив би тебе вночі. А новий — страшенна роззява. Скажу, що в заарештованого болить живіт, він і не заперечуватиме… Тепер слухай, та уважніше. Як піднімемось на палубу, підемо не туди, де гальюни, а навпростець на бак. Ступи десять кроків, і опинишся біля кнехта лівої скули. А до кнехта підв'язано кінець. Сідай, намацуй його, спускайся за борт. І — з богом! Зрозумів?

— Зрозумів, — поспіхом відповідає Карцов. — Ходімо!

— Зажди! Опинившись у воді, не відпливай од борту, тримай уздовж нього до штевня, а звідти — до бочки, на якій стоїть корабель. Ти повинен допливти до неї і сховатися, раніше ніж я вдарю на сполох. Запам'ятай: у тебе буде хвилини дві, може, три. Встигнеш?

— Постараюсь! — шепоче Карцов, здригаючись од хвилювання.

— І борони тебе боже здіймати шум. Помітять — і ми з тобою — покійники. Гойдатимемось у зашморгу поруч. Це гарненько запам'ятай, не схиб, не підведи мене.

— Зрозуміло. Ходімо ж!

— Зараз хмарно, — веде далі Джабб, — видимість нуль. Вітер з оста, слабкий. Море — два бали. Отож погодка добра. Хоч вітер, здається мені, буде дужчий. Вранці може заштормити… Лінкор стоїть кормою до бон. У тому напрямку й я палитиму, як вдарю на сполох. Арештант, мовляв, кинувся до борту, почав перелазити через поруччя. Тут я, не гаючись, зняв автомат. Всадив у нього півдюжини куль, він і пішов на дно годувати кальмарів.

— Потрібен сплеск від мого «падіння» за борт?

— Буде! — Джабб лукаво мружить очі. — Біля борту напоготові баластина.

— Зрозуміло.

— А ти замри за бочкою. Не дихай. Вичікуй. Поки не погаснуть прожектори і не вгамується гармидер. — Джабб витягає з кишені якийсь предмет. — Голова, бачу, загоїлася. Тримай, натягнеш на неї.

— Навіщо? — Карцов здивовано роздивляється сітку для волосся.

— Натягнеш, коли опинишся в морі. Дно бочки у водоростях. Нарви їх, позапихай в чарунки сітки — буде маскування. Так і пливи: весь унизу, під водою, нагорі сама голова в сітці, з якої стирчить трава. Розумієш? Ногами не дуже розмахуй. Хай тебе несе течія. Якраз потрапиш до бонів. А там — дій, та спритніше.

— Дякую!

Джабб показує невеликий пакет:

— Провізію тобі зібрав: шоколад, цукор. Усе в гумовому мішечку, води не боїться. Передам нагорі. Пакет не повинен попасти до чужих рук. Тому всередину поклав вантаж. Випустиш його — він потоне.

Матрос востаннє оглядає товариша:

— Ну, брате, відвоюємось, шукатиму тебе. Місто, звідки ти родом, я запам'ятав. Ти вже теє… не помри доти!

І він жартівливо тицьнув кулаком у груди Карцова. Він навмисно грубий, у його голосі, жестах бравада. А очі дивляться журливо…

— Ну, все! — Джабб рішуче розрубав долонею повітря. — Рушили!

Він підходить до дверей, стукає.

— У гальюн, — недбало цідить він у відповідь на запитальний погляд вартового. — У хлопця болить живіт.

Одійшовши трохи, вартовий пропускає обох. Джабб бере свій автомат, що стояв у коридорі, відводить затвор.

— Уперед, — командує він.

Палуба зустрічає їх могильною чорнотою теплої похмурої ночі. Періщить дощ. З берега тхне горілим. Тихо, тривожно.

Карцов мимоволі спиняється.

— Йди! — шепоче Джабб і підштовхує його в спину.

Карцов ступає кілька кроків і наштовхується на перешкоду. Це кнехт, про який згадував матрос.

Присівши навпочіпки, він квапливо обмацує литу чавунну колоду. Еге, ось він, трос.

— Хутчій, — чує він Джаббів шепіт, — швидше обертайся. Ось на, тримай!

— Він передає Карцову пакет з шоколадом і цукром.

— Візьми й це!..

Джабб намацує Карцову