Олександр Ашотович Насібов - Безумці, Олександр Ашотович Насібов

Карцов різко обертається.

— Та зрозумійте ж, — мало не кричить він, свердлячи матроса ненависним поглядом, — зрозумійте, я росіянин, росіянин!..

Вони сидять на брезентових табуретках в дальньому кутку камери. Джабб тре хусточкою лоба, очі, щоки, запалює сигарету, гучно сякається і зітхає.

— Правильно, все правильно, — буркотить він. — Правильно, що відмовився від майорової пропозиції. Звичайно, націсти хутко б розкусили, який ти німець!.. То що ж нам робити, як діяти? Ти не думай, я б плюнув на все і пішов до майора: так, мовляв, і так, надсилайте новий запит. Але думаю, що буде не користь, а шкода. Спишуть, як Дінкера. Ще й відлупцюють. Ах, дурень я, не повірив йому. Хоча знав — Дінкер кілька років працював у Росії. Підписав контракт з фірмою — і гайда до Рад будувати завод. Слухай, він не прибрехав: він і справді працював у місті, звідки ти родом?

— Так…

— Ну й ну! — шепоче Джабб. — Он воно як може бути… І він закидав тебе запитаннями: зараз, мовляв, виведу його на чисту воду! Так було?.. Ти повинен знати: після розмови з тобою він одразу пішов до майора, не злякався. Там йому відмовили — хотів до самого адмірала дійти. А вийшло: списали хлопця з корабля, та ще й посадили на тиждень. Це означає — не сунь носа не в своє діло…

— У мене прохання.

— Кажи!

— Можна надіслати листа?

— Ні.

— Перехоплять?

— Розумієш, він запізниться… — Джабб супить брови, відвертається.

— Отже, мене… скоро?

— Завтра.

— Все одно, — повторює Карцов, — все одно, треба надіслати листа!

— Я все розмірковую, що б таке вигадати, — задумливо каже матрос.

— Пізно!

— Пізно, коли вб'ють. Доти не пізно. — Джабб стискає кулаки. — Чи сам вирішив накинути на шию зашморг?

— Але що можна зробити?

— Тікати! — вигукує Джабб.

Карцов приголомшено дивиться на, матроса. А Джаббові очі блищать від збудження.

— Тікати! — рішуче повторює він. — Ти ж сам хотів… Тепер пропоную я! Може, відмовишся?

— Я втечу, а вас судитимуть.

— Буде суд чи ні, це поки що тільки балачки. Найімовірніше, якось минеться. Звичайно, вліплять так, що шкіра тріщатиме. Але ж заради такого… — Джабб хапає Карцова за груди. — Тікай, росіянине! Можливо, зустрінеш конвой — кораблі часто проходять північніше бази. Якщо трапиться таке, тоді все гаразд. А ні — то краще загинути в морі, ніж гойдатися в зашморгу!

— Тікаючи, я таким чином підтверджу…

— Та ніякого дідька ти своєю смертю не доведеш. Уб'ють, і край! І годі базікати! Слухай, що скажу. Так ось: ти тікаєш, а потім я щось придумаю і надішлю вісточку. Напишеш сторінку, я й перешлю. На той випадок, коли щось трапиться в дорозі…

— Як же ви все влаштуєте?

— А тобі який клопіт?.. — Схаменувшись, Джабб зосереджено дивиться на годинник. — Часу, хлопче, в обріз. Піду принесу папір, напишеш листа. А потім — з богом! До світанку повинен вибратися з бухти.

— Котра ж тепер година? — не витримує Карцов.

— Майже двадцять три.

Карцов ходить з кутка в куток, намагаючись ступати повільніше, дихати розміреніше.

Мрії несуть його далеко за межі залізної клітки. Губами він відчуває смак вільної морської води. Ось мчить до нього гострогрудий красень з червоним прапором на гафелі. Він наближається, він зовсім поряд. Карцов кричить, простягає до нього руки. І тоді з безодні постає конічна скеля. Вона росте, заступивши корабель. День згасає, все потонуло в темряві.

Він трясе головою, щоб одігнати безглузду примару. Як лине час! Здається, Джабб тільки-но пішов, а нагорі вже знову пробили півгодини.

По трапу чути кроки.

Двері відчиняються. Це майор.

Чого він прийшов? Невже матрос таки звернувся до нього?..

Карцов примушує себе неквапно піти до койки, лягти й заплющити очі. Він чує: майор зупинився поруч.

— Я гадав, що наостанку вам усе-таки захочеться побачити мене, — каже контррозвідник.

Відповіді нема.

— А де Джабб? — питає майор у вартового в коридорі.:

— Не знаю, сер. Він недавно пішов. Повинен бути з хвилини на хвилину. Та ви не турбуйтесь, тут усе гаразд.

Джабб не ходив до майора! Радість, що нахлинула, знову змінюється гострим неспокоєм. Він от-от повернеться, майор покличе його, затримає…

— Прощавайте! — каже контррозвідник. І ще хвилину стоїть біля дверей.

Лишившись на самоті, Карцов полегшено зітхає. Проте небезпека ще не минула — майор може зустріти Джабба на трапі, на палубі.

Час лине, лине…

Кроки в коридорі. Знову майор? Джабб?

Ні, до камери входять вартовий і незнайомий матрос. Обидва озброєні. Опівночі на кораблях усіх морів та океанів зміняються вахти. Ось і тут, біля карцера, заступає на пост новий вартовий. Один передає засудженого, другий приймає його.

Ринда сповіщає про початок нової доби. А Джабба все нема. Чому? Відімкнути свій рундук, взяти блокнот і перо — справа однієї хвилини, а його нема вже понад годину.

Вдалині чути рокіт. Схоже на стугін турбін корвета. Незабаром долинають удари глибинних бомб, які скидають перед входом до бухти, щоб відігнати німецькі субмарини.

Що коли підводні диверсанти перебралися через бони і саме в цю мить підвішують заряди до корабельних кілів? Знову загримлять вибухи, почнеться руханина, бухту яскраво освітять, і про втечу не може бути й мови.

Карцов стискає руками гарячий лоб. Джабб, де