Іван Іванович Білик - Золотий Ра, Іван Іванович Білик

мечники знесли вбитого вниз, а цариця Людана сказала воєводі, який стовбичив перед нею з рогатим шоломом на голові:

— Допоможи цареві сісти!

Воєвода спершу закляк, тоді все збагнув і почав усаджувати пораненого Гіга в тронос, яким той щойно вбив законного царя.

— Я замкнув усі двері до хорому й звелів нікому звідси не виходити, — мовив воєвода й аж тепер скинув шолом. — А взавтра — як боги покажуть... Разом із твоїм — двадцять чотири мечі.

Голос і рухи воєводи викликали довіру, і все-таки Гіг обійшов і перевірив увесь хором, спираючись на Кандавлового ассірійського меча із смугастим руків'ям. Тепер він уже знав, що, сподіваючись погано підготовленої змови мечників, за якими стояв царевич Здан, Людана не сиділа згорнувши руки: ці двадцять троє здавалися вірними їй до кінця. Стількома мечами можна було утримувати хором тиждень, якби Зданові змовники вирішили силою забратися в хором.

— Але до самого ранку в акрополі панував спокій; якщо заколотники й довідалися про наглу смерть царя, то ще довго не могли знайти між собою спільної мови. Їхній товариш став царем? Відколи ж то мечники почали ставати царями? Мечниками хай лишаються мечники, а царями — царі. Так в усякому разі думали прихильники царевича Здана. Але з'явилися й інші голоси, й тут, певно, не обійшлося без цариці. «Геракліди поробилися гладкими ледачими кабанами й ніколи не визволять нас із-під фрігійського ярма», — говорили у вартівні та всьому акрополі.

Заколотники не могли дійти згоди цілих три доби, тим часом про заколот почуло все місто Сарди, й під ногами прихильників Здана теж припекло. Тепер можна було починати переговори.

Обложений хором запропонував: пошлім священних вісників по оракул, хай останнє слово буде за божеством, божеству завжди видніше.

Заколотники згодилися спитати поради в божества.

Наступного дня мешканці столиці ховали царя Кандавла.

Через день по тому вони вітали нового царя, який одружувався з царицею-вдовою Люданою.

А найближчої весни, проголосивши незалежність Лідії, цар Гіг почав збирати рать, щоб захистити волю від царя Великої Фрігії Гордія.

Оракул провістив, що царем повинен стати мечник Гіг із роду Мермнадів, що Мермнади царюватимуть у Лідії сто п'ятдесят літ, але Кандавлову кров має спокутувати онук Гігового онука.

Ніхто не думав на п'ять поколінь уперед. Лідійці думали про своїх синочків, яких фрігійський цар досі вимагав привозити йому по триста кожної весни, а під осінь — ще двісті. Не кажучи вже про золото, худобу та хліб.

Ось про що думали лідійці.

Солон і Крез

Білокам'яна столиця Лідії Сарди стрічала звитяжців. Останнім часом перемоги вже не справляли враження на мешканців Сард, але ця перемога була особлива.

Попереду воїв на білому скіфському інохідці з чорним хвостом і чорною гривою їхав сам цар Крез — найбагатша людина світу, найщасливіший у світі цар. Крез досі не програв жодної значної битви, бо ратився він не тільки мечем, насамперед — розумом.

Був у Креза в Прієнні під Мілетом друг-еллін Біант. Після тривалого перебування Біанта в Європейській Елладі Крез його запитав: «Ну, що там новенького?» Він саме приєднав до Лідії останнє вільне еллінське місто в Азії — Мілет, якого його батько, покійний цар Аліатт, ніяк не міг завоювати. Тепер Креза вабили іонійські острови. Біант подумав і відповів лідійському цареві: «О, Царю царів! Острівні іонійці терміново закуповують коней і мулів». — «Нащо вони їм?» — «Лаштуються йти походом на твої Сарди».

Цар Крез неймовірно зрадів: «О, коли б небожителі й справді напоумили остров'ян на таку дурість! Остров'яни не знають, з якого боку в коня хвіст, а лідійці в кінному бою богорівні!» Біант закивав: «Правда твоя, царю! Але як би мали повестись іонійці з тих островів, коли б почули, що ти лаштуєш проти них кораблі? На морі елліни значно вправніші від лідійців, тому й сподіваються перетопити всіх твоїх невправних моряків. І вони цього доможуться!»

Так сказав Біант. А Крез тоді саме будував і скуповував, де тільки міг, трирядні та дворядні бойові судна. Після цієї розмови з Біантом він усе зважив і відмовився від походу на іонійські острови. Біанта справедливо називали одним із Семи Мудреців Світу, але не менш мудрим належало називати й того, хто вмів оцінити мудру думку.

За білим інохідцем Креза йшла вся його закута важкою бронею чорнокомонна рать, наїжачена довгими товстими списами, проти яких до самої річки Галісу не знайшлося гідного щита.

Сьогоднішня перемога була особлива.

Уздовж дороги стояло безліч чоловіків і жінок, які кричали й вимахували лавровими гілочками, що дуже не подобалося білому інохідцеві царя. Він раз по раз норовливо косував на свого вершника в червоній царській хламиді, й тільки сердиті вудила зупиняли його, інакше б укусив не одну розмахану руку.

Буяла пізня весна, мешканці Сард вийшли одягнені зовсім по-літньому, й лише де-не-де траплялися відкриті жіночі обличчя: то були еллінки та рабині з інших країн, хоча ці жінки в Сардах теж здебільшого наслідували лідійок.

Крез напинив жеребця, коли до брами акрополя лишилося зо сто кроків. Тут вулиця була вся вистелена молодим накошеним вівсом, а по той і по той бік стояли найвизначніші люди, виграючи проти сонця золотими й червоними подолами дорогих шат. Далі в акрополі аж до царського хорому простяглася килимова стежка, якою мав ступати тільки білий царський кінь. П'ятсот вершників на чорних конях потолочили овес і спинилися перед брамою. Вистеленої вівсом ділянки вистачило якраз для цих п'ятисот, а Крез урочисто в'їхав у браму акрополя. Аж тоді за ним посунули ті найвизначніші мешканці Сард. Четверо підхопили повіддя царевого жеребця, й коли підійшли до сходин хорому, інші семеро чи восьмеро зняли Креза й понесли на руках. З відчинених