Іван Іванович Білик - Золотий Ра, Іван Іванович Білик

— Зате треба вбивати за смертельних гріх!

— А гріх за його смерть хай візьме на себе хтось інший, — сказав Гіг. — Ти ж, мабуть, знаєш про Здана?

— Здан хоче скинути Кандавла й стати замість нього царем, а мене взяти собі дружиною.

Гіг сказав:

— Тож самі й розбирайтеся в своїх царських справах. — Він зняв свій меч разом із ременем і поклав на стіл.

Цариця владним рухом змусила його забрати меч назад і вигукнула:

— Чим же кращий той Здан? За п'ятсот років, що минули після Троянської війни, рід Гераклідів виродився. Лідія страждає під фрігійським ярмом, а лідійські царі розважаються з рабинями та флейтистами. Вони розівчилися тримати меч у руках, а в двадцять п'ять років стають лисими кабанами.

— Ти й сама належиш до роду Гераклідів, — нагадав Гіг.

— Я жінка!

Гіг знов повісив на пояс меча. Його життя ввесь час висіло на волосинці, яку могла щомиті ввірвати ота тендітна жіноча рука, однак Гіг не відчував аніякісінького страху, ладен сплатити за змогу дивитися на Людану навіть ціною власного життя.

Вона опитала:

— То які ж двері ти для себе обрав?

— Другі, — відповів мечник. — Я багатьох позбавив життя, але то було в чесній січі, а ножа в спину я ніколи нікому не застромлю.

— Ти вб'єш того слизняка й завтра сам станеш моїм чоловіком.

— Я вже давно одружений і маю чотирьох дітей.

— Для царів закони не писані. Ти будеш володарем і визволиш Лідію з-під п'ятсотрічного фрігійського ярма, бо наш народ скоро розчиниться серед фрігійців, утратить мову й перестане існувати.

— Мечникам не личить пошиватися в царі. — Гіг дивився просто в очі цариці.

Людана підвелася з-за столу й переступила останню межу:

— Згадай про свого найменшого сина!

Гіг знітився й утупив погляд у носаки власних чобіт. Людана влучила в найболючіше місце його серця. Всі мечники сподівались на нового царя, бо Здан обіцяв домовитися з фрігійським царем про скасування кровного податку. Але й словом не прохопився про скинення фрігійського ярма. Що ж тоді зміниться?

І все-таки Гіг не хотів брати на душу ще один смертний гріх.

— Тоді сиди тут і вагайся! — В голосі цариці бринів глум. Вона покрила голову й підійшла до порога. — Заберіть у нього меч! — гукнула вона комусь у темряву. — Та добре стережіть!

Гіга знезброїли й замкнули в світлиці самого. То були його ж товариші, отже, не всі вони підтримували царевича Здана.

Гіг ледве дочекався кінця дня. До самого вечора в двері ніхто не заглянув, хоча з-за дверей долинали приглушені голоси. Стіл був так само заставлений наїдками та напоями, яких уранці ніхто не прибрав, але Гігові й на думку не спало попоїсти.

Нарешті день закінчився й над акрополем сіла ніч. У світлиці зробилося зовсім темно, за ґратчастими вікнами потроху втихали голоси. Гіг підійшов до одного вікна й поторгав ґрати, тоді подався до другого вікна. Ґрати можна було висадити хіба доброю колодою. Він підійшов до дубового троноса цариці й виважив його в руках, а в цю мить заскреготав замок і двері з гуркотом розчинилися. На порозі стояв Кандавл, гладкий і розхристаний, а далі було видйо царицю та кількох рабинь, які тислися в куток і перелякано повискували. Жодного мечника й близько не було.

— Ну, рабе проклятий!.. — гаркнув цар, кинувшись на беззбройного Гіга.

Кандавл тримав обіруч за строкате руків'я довгого ассірійського меча.

Гіг наче прикипів до м'якого килима, тільки ширше розставив ноги й не зводив зачарованого погляду з того меча, бо в півтемряві світлиці найкраще було видно лезо.

— Внесіть лампіон! — гукнув цар у чимось трохи освітлені сіни.

Й раптом увесь вималювався на яснішому чотирикутнику дверей. То була добра ціль і добра нагода для Гіга, але він був ошелешений і не розумів поведінки царя, а потім стало пізно: хтось невидимий посунув з-за одвірка до порога лампіон. Тепер Гіг сам перетворився на добру безпорадну ціль і ще дужче напруживсь. Хтось через голову Кандавла кинув у стравну світлицю ніж, але погано замахнувся, ніж упав ближче до царя, який лаштувався вбити Гіга, це Гіг уже добре знав.

Ассірійські мечі споконвіку цінувались. Кандавл махав і махав, а з дубового троноса, яким Гіг боронився від меча, тільки цурки сипались. Потім він відчув не біль, а ніби страх перед болем, а ліву ногу десь у литці запекло. Руки Гіга набрякли якоюсь дикою силою, він устиг відірватись од Кандавла кроків на півтора чи два, куди меч не зміг би дістати, — це дало йому час підняти троноса й кинути на царя.

Запала тиша. Потім цариця взяла з порога лампіон, увійшла до стравної світлиці й спинилася над Кандавлом.

— Слимакові — слимача смерть, — проказала вона по хвилі. — Його й розчавлено як слимака, не зміг навіть по-людському вмерти.

Тоді підійшла до Гіга й побачила калюжу крові біля його ноги.

— Чистого полотна й попелу! — Вона завважила мечників, які знову виринули, наче з-під землі, й спустила покривало на обличчя. Котрийсь із них приніс попіл і полотно, й вона заходилася сама перев'язувати рану Гігові. Гіг тільки зціпив зуби й жодного разу не застогнав, хоча нога була розтята майже до кістки.

Вірних цариці мечників було чоловік двадцять п'ять, вибір за Гіга зробили боги, лишилося подбати про день прийдешній. Раби та