Сергій Шнерх - Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх

про лист, який до них писали наші старші товариші. Правда, ситуація на час їхнього приїзду вже дещо змінилася. Але коли начальник летовища довідався від них, що нас б'ють, був здивований, заскочений і не повірив. Та знову став на наш захист заступник начальника штабу, підтвердивши цей факт. Тут же був підписаний наказ про категоричну заборону рукоприкладання. Дозволили в неділю за перепустками виходити до міста. В одну із таких неділь ми побували в міській церкві на Службі Божій, яку спеціяльно для нас приїхав відправити о. Северин Сапрун. Там же висповідались і запричащалися.

Коли фронт наблизився настільки, що вже чути було вночі вистріли далекобійної артилерії, почалась евакуація летовища. Спочатку відлетіли справні літаки. Решту розбирали на частини, пакували та разом з обладнанням відправляли залізницею. Запасні деталі вантажили на транспортні літаки, а обладнання — на залізничні платформи. Ми допомагали при цих роботах. Коли все було завантажено, наші майстри і весь персонал летовища виїхали з тим добром. Залишилося близько десяти німців, які мали висадити в повітря анґари і майстерні. Чому залишили і нас, наш офіцер нам так і не зміг пояснити. Може, і сам не знав. Згодом появилася фронтова польова жандармерія, але на летовищі не зупинялася, бо знала, що згодом усе буде знищено.

Вже появився перший сніг. Докучали тумани, вологість і холод. Казарми не огрівалися. Хлопці десь знайшли металічну бочку, доробили димар і почали палити дровами вдень і вночі. Встановили постійне чергування. Офіцер не заперечував, сам приходив грітися, а то й ночував з нами. Їжа — сухі харчі, дехто щось варив на бочці. Кожний день офіцер ходив у штаб за завданням. Поступила команда вивозити з бункерів у лісі ящики з гарматними стрільнами та лентами до скорострілів і складати їх біля смуги посадки літаків. Потім, якщо була погода, все це вантажили на літаки. До нас прикріпили комірника,

який знав, де замасковані бункери, відкривав їх, а ми два-три кілометри шнурками перетягали ящики. Уже і вдень чути було кулеметні постріли, а тої амуніції в лісі була тьма-тьмуща. Комірник казав, що всього не встигнуть вивезти, тому прийдеться знищити.

Під час одного з обідів на мотоциклах приїхали озброєні фельджандарми. Всіх нас вивели з казарм, оточили і почали виясняти, хто вкрав радіопередавач. Коли довідались, що ми чужоземці, питають, хто перекладач. А я зі страху мовчу. Німець ще раз питає, і тут хтось показав на мене. Жандарм розмахнувся і так ударив мене в лице, що я опинився на землі. Більше бити не став. Почався допит. Одне запитання — хто вкрав радіопередавач? Я йому пояснював, що ми возимо гарматні стрільна, всі працюємо разом, і ніхто не мав ні часу, ні можливости кудись піти. Тут прийшов комірник і теж накинувся на нас, чому не вийшли на роботу. Я старався пояснити причину. Комірник підтвердив жандармам мої пояснення. На роботу повели нас під охороною. Ввечері після роботи загнали нас у басейн (вода була спущена) глибиною один-два метри. Наверху поставили охорону і далі продовжили допит. Тут знову допоміг нам заступник начальника штабу, який проходив мимо та побачив нас під охороною жандармів. Вияснив причину, чому нас там держать. Я пояснив і додав, що комірник може це підтвердити. Вислухавши нас, він кудись пішов. Ми вже думали, що будемо ночувати в басейні. Просили дозволити взяти коци з казарми, але нам відмовили. Видно, ситуація наша була складна: прифронтова зона, іноземці, пропажа радіопередавача. Вже зовсім стемніло, коли прийшов посланець зі штабу і попросив старшого з охорони піти з ним. І тут появляються заступник начальника летовища, старший жандарм і наш офіцер. Витягнули мене з басейну і знову повторили ту саму процедуру допиту й пояснень. Усі троє поговорили між собою і врешті дали команду виходити з басейну, вишикуватися в колону та йти в казарми. Жандарми посідали на мотоцикли й поїхали. Заступник начальника сказав нам, що ми народилися в сорочках. Небезпека була ближче, ніж ми могли собі уявити. Виявилося, що ту радіостацію запеленгували в нашому квадраті, а там з німецьких частин були тільки ми. Тому було прийнято рішення знайти й ліквідувати — такі закони прифронтової зони. З того часу наш офіцер постійно був з нами.

Погода погіршилася. Фронт був десь за 10 кілометрів від нас. Літаки вже не літали, тож стрільна не вантажили. Ми терміново почали вивчати матеріяльну частину і обслугу панцерфаустів. Заняття вів підофіцер військової фронтової частини. Я, як перекладач, мусив бути завжди біля нього. Вчилися розбирати, збирати, заряджати панцерфаусти. Конструкція була дуже простою, і хлопці моментально її засвоїли. Стріляти не давали, бо економили патрони. Наставник вчив, причому декілька разів наголошував, що головне, щоб трубу викидних газів не прикладати до рамена, бо газами і вогнем його вирве. Один день дали нам «побавитися» цими патронами, а на другий день досвіта дванадцять

Юнаків повели на танконебезпечні місця, де були вириті одномісні окопи. Хлопці одержали по одному зарядженому панцерфаусту і зайняли місця в окопах. Вони просили ще по одній головці до фаустпатрона, але підофіцер, а тепер він був нашим керівником, сказав: «Щоб ви встигли хоч раз вистрілити… І то буде добре». Ми допитувалися, чому не дають зброї. Відповідь була страшною: «Не встигнете нею скористатися». Коли з позиції поверталися назад до казарм, а це — три-чотири кілометри, унтерофіцер по секрету пояснив мені, що якщо Юнак не влучить у танк, то останній його «пропрасує» гусеницями. Так ми стали смертниками, офіційно — «панцерєґерами» (мисливцями за танками).

Унтерофіцер приходив до нас досвіта, і ми виводили хлопців на позиції, в обід вели заміну і десь близько 6-7 години вечора повертали в казарми. Наш офіцер залишався з тими, які відпочивали. Помагав варити сніданок, обід, вечерю. Так ми відсвяткували Різдвяні Свята. З Комітету Українських Жінок (станиця їх була в Любені) принесли кутю без меду, горіхів і родзинок, а ще й печиво. Ми їм розповіли, що стали «мисливцями за танками». Вони перелякались і пообіцяли відразу це передати проф. З.Зеленому. Але його ми вже не дочекалися, бо після свят почався наступ совєтів. У тій суматосі десь зник унтерофіцер, а наш офіцер з ранку пішов у штаб. Юнаки покинули позиції і прибігли з панцерфаустами. Чути було не тільки кулеметні, а й постріли з