Анрі Шарьєр - Метелик

кілька шквалів і дощів, які тривали не довше трьох годин, та нескінченну першу грозу. Десята година ранку. Жодного подиху вітру, повний штиль. Я сплю близько чотирьох годин. Коли прокидаюся, горять геть спечені губи та ніс. Згоріла й права рука. Те саме в Матюретта й Клузіо. Двічі на день ми намазуємо обличчя й руки олією, але цього не досить: тропічне сонце швидко висушує шкіру.

Судячи із сонця, зараз десь друга пополудні. Я їм, з огляду на штиль намагаємося поставити вітрило так, щоб мати трохи тіні. Довкола нашого суденця там, де Матюретт помив посуд, з’являються риби. Я беру тесак і велю Матюреттові кинути у воду трішки рису: відтоді, як нас залило під час шторму, він почав ферментуватися. Риби купчаться там, де плаває рис, підпливши близько до поверхні; коли одна з них майже висунулася з води, я сильно б’ю її по голові, вона спливає черевом догори. Рибина тягне кілограмів на десять. Ми її чистимо й варимо в посоленій воді. Увечері їмо з підливою з маніокового борошна.

Ми вже одинадцять діб у морі. За весь цей час помітили всього один корабель далеко на горизонті. Я починаю замислюватися, куди в біса нас занесло? Далеко в море – зрозуміло, але куди саме відносно Тринідаду чи будь-якого іншого англійського острова? Про вовка помовка… Справді-бо, просто перед нами чорна цятка, яка потроху більшає. Це судно чи баркас, що виходить у відкрите море? Ми помилилися, судно прямує не за нашим курсом. Тепер його добре видно, судно йде курсом, що перетинає наш. Воно дедалі ближчає, ми його добре бачимо, але воно рухається навскоси, залишаючи нас збоку. Через відсутність вітру наші вітрила сумно провисають, на кораблі нас, цілком певно, не помітили. Несподівано долинає виття сирени, потім три гудки, корабель змінює курс і йде просто на нас.

– Хоч би він не підійшов надто близько, – зауважує Клузіо.

Це танкер. Чим ближче він підходить, тим чіткіше видно людей на палубі. Зрозуміло, що їх цікавить, що ті люди роблять у горіховій шкаралупі у відкритому морі. Танкер повільно підходить до нас, на палубі добре видно офіцерів, інших членів екіпажу й кока, потім з’являються жінки в яскравих сукнях та чоловіки в кольорових сорочках. Зрозуміло, що це пасажири. Пасажири на танкері – річ незвична. Судно поволі підходить ближче, і капітан запитує англійською:

– Where are you coming from?[7]

– French Guyane[8].

– Ви розмовляєте французькою? – запитує жінка.

– Так, мадам.

– Що ви робите у відкритому морі?

– Ми йдемо туди, куди скеровує Бог.

Дама перемовляється з капітаном і каже:

– Капітан пропонує вам піднятися на борт, він забере й ваш човник.

– Передайте йому, що ми дуже вдячні, але нам добре на своєму човні.

– Чому ви відмовляєтеся від допомоги?

– Тому, що ми втікачі й нам зовсім в інший бік.

– Куди пролягає ваш шлях?

– На Мартиніку й навіть далі. Де ми перебуваємо?

– У відкритому морі.

– Як потрапити на Антильські острови?

– Ви вмієте читати англійську мапу?

– Так.

За якусь мить нам на мотузці спускають англійську мапу, упаковки сигарет, хліб, смажену баранячу ногу.

– Гляньте на мапу!

Я дивлюся й кажу:

– Щоб потрапити на Антильські острови, я маю йти на захід, беручи одну чверть на південь, так?

– Так.

– Скільки приблизно миль?

– Ви будете там за два дні, – каже капітан.

– До побачення. Усім щиро дякуємо.

– Капітан корабля передає вітання, він захоплений вашою мужністю мореплавців.

– Дякуємо, прощавайте.

Танкер обережно відпливає, майже черкаючи човен, я відгрібаю, боячись потрапити в бурун від гвинта, і в цю мить хтось із моряків кидає мені морський кашкет. Він падає точно посередині човна, на ньому золота стрічка й морський якір, двома днями пізніше я маю його на голові, коли ми без жодних історій прибуваємо в Тринідад.

Тринідад

Задовго до того, як ми побачили землю, птахи провіщають, що до неї не так уже й далеко. Сьома тридцять ранку, коли вони починають літати довкола човна.

– Хлопці, ми прибуваємо! Попереду земля! Першу, найважчу частину втечі завершено. Хай живе свобода!

Кожен з нас виявляє свою радість хлоп’ячими вигуками. Наші обличчя блищать від олії какао, яку для полегшення опіків нам скинули з корабля, що трапився на нашому шляху. Близько дев’ятої години ми бачимо суходіл. Свіжий, але не дуже сильний вітер жене нас на пристойній швидкості досить спокійним морем. І лише близько четвертої пополудні ми розрізняємо деталі на видовженому острові, обрамленому невеличкими групками біленьких будиночків, його вершина суціль вкрита кокосовими пальмами. Наразі ми не можемо визначити, це острів чи півострів і чи мешкають у тих будиночках люди. Трохи більше, ніж за годину, ми помічаємо людей, які біжать до берега, до якого ми скеровуємо свій човен. Не минає й двадцяти хвилин, як на березі збирається строката юрба. Назустріч нам на берег висипало все селище. Пізніше ми дізнаємося, що його назва – Сан-Фернандо.

Метрів за триста від берега я кидаю якір. Роблю це, з одного боку, щоб побачити реакцію людей, з іншого, – щоб не пробити човна, якщо раптом морське дно вкрите коралами. Ми згортаємо вітрила й чекаємо. До нас прямує маленьке каное. На борту двоє темношкірих, які гребуть, і білий чоловік у захисному шоломі.

– Ласкаво просимо на Тринідад! – каже він чистісінькою французькою мовою. Темношкірі всміхаються на всі тридцять два зуби.

– Дякуємо на доброму слові, месьє. Підкажіть, дно піщане чи вкрите коралами?

– Піщане. Можете безперешкодно йти до самісінького пляжу.

Ми піднімаємо якір, хвилі поволі підштовхують нас до берега. Щойно ми торкнулися дна, у воду заходить десяток чоловіків, які вправно витягують човен на берег. Усі нас роздивляються, лагідно торкаються, жінки – темношкірі, креолки та індіанки – жестами кудись нас запрошують. Усі хочуть, щоб ми зайшли в їхню домівку, це нам французькою розтлумачує білий чоловік. Матюретт бере жменю піску й підносить до вуст, щоб поцілувати. Оце так радість! Білий, якому я розповів про стан Клузіо, велить перенести його у свій будиночок, що поруч із пляжем. І каже, що ми можемо залишити все в човні до ранку, ніхто там нічого не візьме. Усі називають мене капітаном – мені смішно, що мене так охрестили. Усі повторюють:

– Good captain, long ride on small boat![9]

Смеркає, я прошу витягнути човен далі на берег і прив’язати до більшого, що лежить на пляжі, і йду за англійцем до його дому. Це бунгало, що їх можна бачити скрізь на англійській території: кілька дерев’яних сходинок, двері