Ігнасіо Карденас Акунья - Загадка однієї неділі

Кай-ші, вони усвідомили, що в новому Китаї для них не лишилося місця, й емігрували до Сполучених Штатів. Там ця організація стала свого роду товариством взаємодопомоги, та все одно з вибраним колом своїх членів, якими, як і раніше, були найосвіченіші й найзамож-ніші китайські родини. В той же час в останній період до організації міг бути прийнятий також іноземець, якщо він поєднував у собі певні, точно визначені достоїнства.

Я всміхнувся, бо сумнівався в добропорядності товариства, котре прийняло до своїх лав такого пройду, як Батлер. Однак жестом я заохотив його, щоби вів далі.

— Невдовзі після прибуття до Штатів родин, які поклонялися культу Лонг, — продовжив Батлер, — скоїлося лихо. Страшенне лихо. Священна реліквія зникла без сліду. її було викрадено! Ця звістка вкинула в глибокий сум усіх членів товариства. Вчинено наругу над реліквією їхніх предків. Усі заприсягайся помститися. Але їм не пощастило здійснити це, бо як урна, так і злодій мов крізь землю провалилися. З тієї пори в товаристві Лонг стало традицією щоразу під час ритуалу прийняття нових членів збільшувати на тисячу доларів з кожного прийнятого розмір винагороди людині, котра поверне на місце вкрадену урну. На сьогодні винагорода дорівнює ста тисячам доларів. Як ви можете судити з цієї цифри, принцип суворого відбору у товаристві Лонг лишається незмінним. Я маю багато підстав зараховувати себе до числа людей Сходу, Аресе. Робота не надто відбирає мій час, а терпінням я не поступився б навіть Иову. I я присвятив усю свою енергію і кожну вільну часинку свого життя пошукам грабіжника. Його я не виявив, зате знайшов урну. Нею володіла Сусанна. Ні, вона не була злодійкою. Це я встановив без особливих зусиль. Стара, як цей світ, історія, яку вона мені розповіла, мабуть, була цілком правдива, їй упала в око ця штучка, хоч, природно, вона й тями не мала ні про її вартість, ні про походження, і чоловік, чиє ім'я вона нізащо не схотіла мені відкрити, але який, либонь, і сам не знав ціни отій дрібничці, просто віддав її Сусанні — їй же ні в чому не можна було відмовити.

— Стривайте, Батлере, — перебив я його. — Ця урна являє собою довгасту шкатулку з чорної слонової кістки, на кришці якої різьблення, що зображує обличчя жінки Сходу?

— Саме так! Очевидно, ви бачили ії в Сусанниному будинку.

— Атож, — ствердив я. — Вона начебто використовувала ії для зберігання коштовностей та інтимних документів. У ній була схованка, яка відмикалася з допомогою хитромудрого механізму. Але тут дещо не узгоджується, Батлере. Хіба ви не сказали Сусанні про те, що існує викуп? Можу закластися, що за сто тисяч вона віддала б із десяток подібних реліквій.

— Тільки не за сто, Аресе. За п'ятдесят тисяч, — поправив Батлер. І всміхнувся. — Так чи інакше, — провадив він далі,— зробити їй таку пропозицію означало б не знати Сусанни. Коли б я її втаємничив у вартість цієї штучки, то змушений був би оповісти й історію, яку щойно виклав вам. І тоді Сусанна вже ніколи не розлучилась би з цією урною. Вона була завзята колекціонерка. Ви повинні розуміти, що це означає: хвороблива насолода від володіння річчю і споглядання її. Гроші, зрештою, мало чого варті за таких обставин, Аресе. Сусанна ні за які гроші не віддала б урну.

— Ну, а Шестипалий? Як він дізнався про її вартість? Гадаю, ви не розповіли йому цю історію, не вчинили такої дурниці.

— Звісно, ні. я розповів її тільки вам, Аресе. Проте через язикатість однієї з моїх довірених осіб він щось запідозрив, хоч, звичайно, не знав її справжньої цінності, і, втямивши, що це штуковина неабияка, відмовився передати її мені. Ото й уся історія, Аресе. Тепер я у ваших руках.

Якусь мить я мовчав, розмірковуючи.

— У вас є якісь документи на володіння урною? Тільки прошу вас, Батлере, не так, як на «Балерину»!

Батлер не хотів стримувати реготу.

— З вас вийшов би чудовий компаньйон, Аресе, — мовив він, прикладаючи носовичок до очей. — Але в даному разі ви поводитесь зі мною нечесно. Я виклав вам усю історію, а ви мені заявляєте таке. Цю річ було таємно вивезено з Китаю. Звідки ж, чорт забери, ви гадаєте, може взятися в будь-кого документ на право володіння нею?

Я роздумливо закусив губу.

— Гаразд, Батлере, сто тисяч навпіл буде п'ятдесят тисяч. Вас це влаштовує?

— Ви чудово опанували арифметику, Аресе, — заявив Батлер. — Коли почнете?

— Зараз же, — відказав я. — П'ятдесят тисяч доларів на дорозі не валяються.

Батлер провів мене до дверей свого кабінету. Він здавався стурбованим чимось. Це, либонь, не мало нічого спільного з історією, яку розповів. Уже в коридорі зупинив мене і спитав, ніби раптова здогадка осяяла його:

— А чи не був Шестипалий вашою людиною, Аресе?

Я взявся за підборіддя і задумливо глянув на нього.

— Ні,— відповів я, — мабуть, ні.

— То хто ж убив Сусанну, Аресе? Я хочу сказати, чи немає у вас ще ідеї: хто міг її вбити?

— Багато хто міг це зробити, Батлере. В тому числі й ви.

Диявольський блиск мигнув і зник в його очах.

— Ви маєте рацію, — визнав він, — навіть я міг її вбити. Вона на те заслуговувала.

15. ВЛАСНИК «БАЛЕРИНИ»

Будинок Батлера не можна було залишити без того, щоб Чінь-лі зі своєю незмінною посмішкою не провів тебе, майже наступаючи на п'яти, через весь коридор. Я запитав себе — які скарби так ревно охороняє Батлер? Легкий аромат парфумів, що витав у повітрі, був мені незаперечною відповіддю. Лю-мей була одним із тих створінь природи, якими всі ми прагнемо володіти. Ковзати пальцями по її оксамитовій шкірі, впадати в екстаз, споглядаючи казковий янтар її очей… У Лю-мей все було таке гармонійне, що епітет «вродлива» надто збіднив