Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

то втратив би вдвічі більше часу, ніж на корветі «Скобелев». А йому одразу після весілля, яке на нього чекало в Сіднеї, надовго залишати Австралію, певна річ, не хотілося. Про це Копитов і сповістив Шестакову по телеграфу з Батавії. І Шестаков, дарма що «Пластун» на шляху до Сіднея вже пройшов усі проміжні порти й повернути його тепер було неможливо, дозволив Копитову задовольнити прохання Маклая. Звичайно, з точки зору заповзятого служаки такий вчинок міністра аж ніяк не можна виправдати. Мало того, що він на два з половиною місяці залишив далекосхідні береги без жодного патрульного судна, плавання Маклая на корветі «Скобелев» зрештою обійшлося флоту щонайменше в триста тисяч карбованців!

— П'ятдесят три дні плавання «Скобелева» коштували триста тисяч?

— Ви забули «Пластуна», який двісті одинадцять днів проходив надаремне з Владивостока до Австралії й назад та ще двадцять днів простояв на ремонті в Сіднеї. А день утримання кліпера в морі у 1883 році коштував у середньому 900 карбованців і 1100 карбованців — в іноземному порту. Та ще вартість ремонту. Можете бути певні, моя арифметика — без будь-яких перебільшень. Коли я кажу, що тільки перші й треті відвідини Маклаєм бухти Астролябії обійшлися російському військово-морському флоту, тобто Росії, в один мільйон сто тисяч карбованців, то цю цифру взяв не з голови. Усе перевірено за рапортами й рахунками командирів «Витязя», «Изумруда», «Скобелева» і «Пластуна».

Називаючи цифри державних витрат на подорожі Миклухо-Маклая, Сава Христофорович не стільки тішився з того, що нарешті дошукався істини, скільки радів самим фактам, на підставі яких можна переконливо відповісти тому американському доктору історії О'Коннору, що, намагаючись принизити національну гідність нашої країни, стверджував у своїй недоброзичливій книзі, начебто Росія в експедиції Маклая як держава не вклала ані шеляга; та й напоумити водночас таких, як я, котрі, не замислюючись над безглуздістю подібних тверджень, наївно гадали, ніби вчений і справді подорожував на «Витязе» на власні кошти та ще на оту дещицю, яку виділило йому Географічне товариство.

Справді, досить подивитися на географічну карту й згадати, що йдеться про третю чверть минулого століття, щоб, розсудливо поміркувавши, дійти висновку: хіба міг хто, не маючи, як Маклай, великих статків, здійснити таку подорож на свій кошт?

Тоді, маючи в кишені п'ять — десять тисяч карбованців, можна вже було дістатися з Росії куди завгодно, в Америку, Австралію, Нову Зеландію, але тільки не на Нову Гвінею, яку навіть тредори — колоніальні торговці, що нишпорили по всій Океанії, обходили десятою дорогою, особливо її північні береги. І не тільки тому, що боялися страшних легенд про жахливих новогвінейських людожерів. Не було ще мореплавних карт тих районів. А моря там для навігації дуже небезпечні. Підводні рифи, скелі, тисячі розсипаних, наче горох, коралових острівців, кожен з яких оточений якщо не підступними мілинами, то такими ж підступними рифами.

Тому, щоб дістатись до вподобаного Маклаєм маловідомого північно-східного узбережжя Нової Гвінеї, треба було у будь-якому варіанті споряджувати спеціальну експедицію, причому досить дорогу, оскільки шлях до тих берегів доводилося прокладати буквально навпомацки, а це, в свою чергу, було пов'язане з тривалим плаванням і до того ж потребувало особливо пристосованого корабля. Не випадково, коли в травні 1870 року Олександр II дозволив узяти Маклая на «Витязь», який щойно вийшов з капітального ремонту і був підготований до плавання на Далекий Схід, корвет знову поставили в док, де він простояв до жовтня — чотири з половиною місяці! Уже тільки це промовисто свідчить, як ретельно його довелося переобладнувати. Під час Кримської війни Шестаков у Миколаєві за півроку встигав побудувати гвинтовий корвет.

«Витязю» перебудували і обшили мідними листами підвищеної міцності всю підводну частину з таким розрахунком, що осадка корабля зменшилася майже вдвічі, а його остійність водночас зросла. Нижче ватерлінії він став округлий, як яйце.

Поставили нову, потужнішу машину, значно місткішими зробили вугільні ями й продовольчі трюми. Щоб забезпечити кращий хід при слабких південних вітрах, збільшили загальну площу вітрил, а відтак змінили й конструкцію всього рангоуту.

Одне слово, перебудували весь корвет. З класичного бойового корабля «Витязь» по суті перетворився на експедиційне судно цілком нового типу.[19]

— А тепер уявіть собі, що за все це Миклухо-Маклай платив з власної кишені! — знову запалюючи люльку, весело засміявся Сава Христофорович. — А що, коли мандрував на власний кошт, то, виходить, і корабель повинен був спорядити за свої гроші, так же? А готували «Витязь» саме для плавання до Нової Гвінеї, бо іншої потреби переобладнувати його не було.

Або взяти саме плавання. Від Кронштадта до Нагасакі, куди мав призначення «Витязь», найкоротшим тоді шляхом — навколо мису Доброї Надії — приблизно двадцять тисяч миль. При середньодобовій швидкості корвета 150 миль для подолання цього шляху відводилося 140 діб плавання та ще п'ять заходів у порти; Портсмут або Плімут — 3 дні стоянки, Порто-Гранде, на островах Зеленого Мису, — 7 днів, Кейптаун — 9 днів, Сінгапур –3 дні і 2 дні стоянки в Гонконзі. А «Витязь» пішов найдовшим шляхом — через Магелланову протоку і замість п'яти портів відвідав чотирнадцять, в яких простояв загалом 133 дні, на 109 діб більше за норму. Внаслідок цього, а також через те, що шлях був довший, весь рейс тривав 368 діб, тобто знову ж на 204 дні більше за визначений термін. Усе це свідчить про те, що Миклухо-Маклай плив на «Витязе» не як випадковий попутник, а розпоряджався кораблем на свій розсуд. Якби корвет не було підпорядковано його інтересам, то за 368 діб він зміг би дістатися до Нагасакі, простояти там цілий місяць і повернутися в Кронштадт на 10 днів раніше строку. Ось, любий друже, яка вона арифметика справжня…

Пам'ятаю, за розмовами і міцним індійським чаєм з маковими російськими бубликами ми просиділи тієї ночі з Савою Христофоровичем до ранку