Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

відставною адмірала, або їде на заслання в родове сільце Смілово і його позбавляють усіх звань й права на службу та пенсію.

Друзі умовили Івана Олексійовича вибрати перше.

І ось через одинадцять років, коли знову знадобилася його світла голова, про нього згадали й навіть вирішили вибачитися, боячись, мабуть, що той зачаїв образу й опікуватись російським флотом більше не захоче.

У відповідь, одначе, він надіслав з Італії телеграфну депешу:

«Кривд, завданих мені окремими особами, не пам'ятаю. Страждав тільки через те, що був позбавлений змоги служити Батьківщині…»

Коли він поневірявся на чужині, американці, знаючи про бідування вигнанця, обіцяли йому золоті гори, аби тільки згодився будувати їм кораблі, англійці спокушали титулом лорда, французи пропонували посаду командуючого французьким середземноморським флотом, італійці — портфель морського міністра… Відповідь усім була однакова:

— Я— російський дворянин, а росіяни товаром себе на продаж не мислять.

І у вигнанні, він не переставав служити Батьківщині. Досконально вивчивши зарубіжне суднобудування, новітнє корабельне озброєння й будову військово-морських портів та баз, Іван Олексійович повернувся до Росії з готовими проектами багатьох бойових кораблів і невдовзі подав урядовій комісії грандіозну програму модернізації російського флоту, загальною вартістю в 216 мільйонів карбованців, що в ті часи видавалося сумою майже фантастичною. Проте все запропоноване Шестаковим без будь-яких застережень було прийнято: 19 панцерників першого класу, 4 — другого класу, 25 крейсерів і кількасот дрібних суден — канонерок, мінних транспортів, міноносців тощо. Усього, на думку Шестакова, щоб російський військово-морський флот переважив своєю силою будь-який флот світу, під бойовий андріївський прапор повинно було стати 1110 вимпелів, удвічі більше, ніж мала Росія в найкращі періоди вітрильної доби.

Окрім того, він подав нову програму підготовки кадетів у Морському корпусі, план-проект будівництва Владивостока та його військово-морської бази, план-проект нової забудови зруйнованого в Кримську війну Севастополя і обновлення його укріплень, в тому числі знаменитого Костянтинівського равеліну, і, нарешті, проект нового військово-морського порту в Лібаві. Ці проекти також було схвалено без змін, після чого благородний Пещуров на засіданні Державної ради сказав:

— Змушений признатися, панове, мій висновок для мене сумний, однак, поміркувавши гаразд, вважаю, що далі моє міністерствування рівнозначне штучному оживленню благополучно померлого. Нині в особі шанованого нами Івана Олексійовича Шестакова Росія матиме морського міністра не за званням, а може, вперше милістю божою, перешкоджати чому було б усупереч здоровому глузду і, тим більше, не на користь Вітчизні.

І вчорашній вигнанець, за малим не революціонер, став його високопревосходительством морським міністром. Другого такого випадку в царській Росії не було, але не було і такого міністра ні до, ні потім…

— Я й кажу, — закінчивши розповідь про Шестакова, буркнув Сава Христофорович, — треба знати, якою людиною був Іван Олексійович, а тоді вже… Коли хочете, плавання Маклая на корветі «Скобелев» було його примхою, атож, примхою, якій Шестаков не спротивився.

— Тобто?

— Зараз зрозумієте. Та спершу повернімося до рапортів командира корвета. 12 листопада 1882 року, приблизно через два тижні після відплиття «Скобелева» з Порт-Саїда, капітан-лейтенант Благодарєв сповістив з Адена: «В Адені я одержав телеграму від його превосходительства директора канцелярії Морського міністерства з наказом після прибуття в Сінгапур чекати спеціальних інструкцій, надісланих поштою». Що це за інструкції, він ще не знає і, прибувши 20 грудня в Сінгапур, їх» там не знаходить, тому другого дня пише в черговому рапорті: «Сподіваюся закінчити всі роботи в перших числах січня і, вийшовши через Зондську протоку, обігнути Австралію із західної сторони, а там, вступивши в західні вітри, пройти південною її стороною, потім піднятися в Сідней, звідки вже відбуду згідно з одержаним мною розпорядженням». Отож, залишивши Одесу, куди прямував «Скобелев»?

Я розгублено знизав плечима.

— Виходить, у Сідней.

— Саме так! — переможно підвищив голос Сава Христофорович. — І далі за розпорядженням, про яке ми також знаємо із щоденника Шестакова: дочекатися в Сіднеї Маклая, взяти його на борт і з ним рушати до Адміралтейських островів, потім — у новогвінейську затоку Астролябії і до островів Пелью, де, зустрівшись з крейсером «Африка», передати йому Маклая, а самому прямувати у Владивосток до командуючого загоном кораблів у Тихому океані контр-адмірала Копитова. Але 15 січня в Сінгапур замість інструкцій прибув на крейсері «Африка» сам Копитов, який переніс свій прапор командуючого на «Скобелев» і наказав Благодарєву повертати корвет на Далекий Схід…

— Стривайте, я все-таки чогось не збагну: то «Скобелев» пливе в Сідней, то Копитов завертає його на Далекий Схід, але якимось чином він раптом потрапляє в Батавію й нарешті йде до Нової Гвінеї. Куди ж він повинен був вирушити згідно з розпорядженням?

— У Владивосток, де йому належало нести патрульну службу.

— Копитов скасував наказ міністра?

— Ні, звичайно. Несподівано виявилося, що в Кронштадті в червні вивільнялися три доки, а на Далекому Сході три кораблі з чотирьох, що становили Тихоокеанський загін, — крейсер «Африка», фрегат «Герцог Эдинбургский» і кліпер «Вестник» потребували капітального ремонту, причому неодмінно в доках. Тому сам Шестаков свій попередній наказ і змінив, давши телеграму Копитову, щоб той з цими трьома кораблями відплив назустріч «Скобелеву» в Сінгапур, а потім, провівши «Африку», «Герцога Эдинбургского» і «Вестника» в Росію, повернувся на корветі «Скобелев» у Владивосток, а по Маклая послав кліпер «Пластун», що лишився в його розпорядженні й виконував роль посильного судна, оскільки до патрульної служби той був непридатний. Проте незабаром з'ясувалося, що в Сінгапурі для «Скобелева» нема якісного вугілля. Довелося прямувати, щоб узяти його, в сусідню Батавію. Отут і сталася та справді випадкова зустріч з Маклаєм, який, почувши, що в Сідней по нього послали «Пластун», просто кажучи, закомизував[18]. А річ у тім, що «Пластун» був тоді об'єктом глузування російських моряків. Він наче виправдував свою назву й ледве повз по морській гладіні навіть при погожому вітрі, роблячи не більше семи миль за годину. Якби Маклай вирушив на ньому із Сіднея до Нової Гвінеї,