Жорж Сіменон - Порт у тумані

— Нічого не знаю!..

— Слухай сюди, Луї! Я завжди вірила тобі! Ти ж це добре знаєш! І я завжди захищала тебе, навіть проти капітана Жоріса…

Вона зашарілась від цієї невдалої фрази й заговорила поквапно:

— Тобі вже час сказати правду! Я більше не витримаю… І не зможу бути тут, у цьому домі, сама-самісінька…

— Мовчи! — зітхнув Луї.

— Що ви хочете, аби почути від нього, комісаре?

— Дві речі. По-перше, хто це за один той Мартіно. По-друге, чому мер дозволяє, щоб його били…

— Ти чуєш, Луї?.. Тут нема нічого страшного.

— Нічого я не знаю…

Вона починала закипати люттю.

— Луї, будь обережний!.. Врешті-решт я почну вірити…

А в грубці гуло безперестану. Дзиґар повільно цокав, і на мідному маятнику відбивалося світло лампи.

Луї був завеликий, занадто сильний, занадто незграбний — з головою й плечима набакир — для цієї чепурної кухоньки скромного рантьє. Він не знав, куди подіти свої важелезні ручиська. Очі його розгублено бігали.

— Тобі треба говорити!

— Мені нема чого сказати…

Він хотів налити собі ще, але Жюлі прожогом кинулась до карафки.

— Досить! Бракувало тільки, щоб ти знову надудлився…

Збудження її дійшло краю і стало вже нестерпним. Вона невиразно відчувала, що настав один з вирішальних моментів драми. І все ще чіплялася за надію з’ясувати справу одним словом.

— Луї, адже цей чоловік… Цей норвежець, адже він той самий, хто мав купити «Сен-Мішель» і стати твоїм хазяїном, правда?

Відповідь прозвучала категорично:

— Ні!

— Тоді хто ж він такий? Його ніколи не бачили в наших місцях! Сюди чужоземці не приїздять…

— Нічого не знаю…

Вона наполягала з інстинктивною проникливістю жінки.

— Мер завжди тебе зневажав… Хіба правда, що ти вечеряв у нього вдома сьогодні увечері?..

— Правда.

Вона нетерпляче тупнула ногою.

— А коли так, то скажи ж хоч одне-єдине слово! Так треба! Інакше, їй-богу, я почну думати, що…

Жюлі знемагала. Вона була страшенно нещасна. Це було знати з її розпачливого погляду, який переводила з лозового крісла на таку знайому їй грубку, на дзиґар, потім на розписаний квітами графин.

— Ти дуже любив капітана… Я ж це знаю!.. Ти повторював це сотні разів, і якщо ви й посперечалися, то тільки через те, що…

Ці слова потребували пояснень.

— Тільки не подумайте того, чого не було, пане комісаре! Мій брат любив капітана Жоріса… І капітан теж дуже любив його… Тільки дещо було… Нічого серйозного!.. Луї не тямить себе, коли у нього в кишені заводяться гроші, тоді він протринькує все, йому байдуже, куди й на що… Капітан знав, що він приходив до мене по гроші з моїх заощаджень… І читав йому мораль… Оце й усе!.. Якщо він і заборонив йому, нарешті, ходити сюди, так саме через це… Аби він не забирав у мене мої гроші!.. Але він сам говорив мені, що по натурі Луї добрий хлопець і що єдиний його недолік — слабохарактерність…

— А Луї, — повільно промовив Мегре, — знав, мабуть, що, коли Жоріс помре, ви дістанете в спадщину триста тисяч франків!

Все відбулося так блискавично, що комісар ледь врятувався від раптового нападу. Не звертаючи уваги на пронизливий крик Жюлі, Луї-Здоровило стрімголов накинувся на Мегре й спробував схопити його за горло.

Комісарові пощастило перехопити руку хлопця та стиснути зап'ястя. Повільно, але впевнено він відвернув її, заломив за спину матросові, а тоді гарикнув:

— Прийми грабки!

Жюлі сперлася спиною об стіну, сховала обличчя в долонях і відчайдушно ридала, раз у раз розпачливо скрикуючи:

— Боже мій! Боже мій!

— Так ти не хочеш говорити, Луї? — загримів Мегре, відпускаючи колишнього каторжника.

— Мені нема чого сказати.

— А якщо я тебе заарештую?

— Тим гірше!

— Іди за мною.

Жюлі заволала:

— Пане комісаре, благаю вас! Луї, говори ж, говори, бога ради!

Комісар і моряк були вже біля скляних дверей кухні. Луї-Здоровило озирнувся назад, почервонілий, з палаючими очима, і обличчя його скривилося. Він простягнув руку до плеча сестри.

— Жюлі, слово честі…

— Облиш мене!

Він завагався, ступив крок до коридора й знову озирнувся.

— Слухай-но…

— Ні, ні! Іди геть!

Тоді він почвалав слідом за Мегре, спинився на мить на порозі, відчувши, мабуть, спокусу повернутися, але переборов себе. Двері зачинилися за ними. Не встигли вони відійти від будинку й на кілька кроків, як двері розчахнулися знову, на порозі з'явилася світла постать дівчини, яка гукала просто в бурю:

— Луї!

Надто пізно. Двоє чоловіків йшли крізь ніч далі й далі.

Лило як з відра, і за кілька секунд вони промокли до нитки. За суцільною запоною води не було видно навіть споруд навколо шлюзу. Та, як не дивно, хтось помітив двох чоловіків у пітьмі і гукнув звідкілясь згори:

— Це ти, Луї?

То гукав Ланнек з борту «Сен-Мішеля». Збагнувши, що матрос не сам, стиха проговорив скоромовкою по-бретонськи:

— Вріж цьому типові по пиці й тікаймо.

Мегре, який усе зрозумів, чекав, що буде далі. Він нізащо не розрізнив би в цій темряві, де був ніс, а де корма «Сен-Мішеля», і дуже погано бачив свого супутника, чия велетенська постать із плечима, що лисніли від дощу, нерішуче застигла попереду.

Один погляд на чорне провалля моря; другий, вже крадькома, — на Мегре. Луї-Здоровило