Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

— Долинський не з'являвся? — запитав Кравець.

— Колекція тут, — усміхнувся Кость. — Йому досі потрібна фелюга.

— Це добре, — сказала Клава.

Унизу, за обривом, круто вигиналася дорога, що скочувалася до неширокого, всипаного галькою берега. Дорогою повзли вози, йшли піші, їхали кінні солдати… Над дорогою клубочилася пилюка, чувся людський гамір, лайка. Кубанська армія дружно відступала…

Південна стіна дачі була обплетена хмелем і гліцинією, що прижилися біля бетонного фундаменту, за яким одразу починалася клумба з лілеями й нарцисами, махровою гвоздикою і високими ліловими квітами, схожими на гребені й, можливо, тому прозваними півниками. Чорні в полуденному світлі кипариси рівними, густими смугами тягнулися через клумбу, натикаючись на фундамент, повертали вгору, коротко, як зігнуті пальці. Вгорі над дахом і далі, біля берега, з ошалілим криком снували чайки, тіні від них сковзали нечіткі, розмиті, наче акварель голубувато-сірого кольору. Акварельними здавалися і доріжки, що пересікали парк у різних напрямках, занурені в зелень, у сонце, в голубінь, і здригалися вузькими крильми бабок та легким тополиним пухом.

Грек Кость зупинив коня біля арки, яку перегороджувала чавунна брама, нехитра за узором, але висока і надійна. Тінь од неї падала всередину двору, на посипаний піском майданчик, на солдата — вартового, який ходив перед брамою.

Покректуючи, без усякого ентузіазму Кость зняв з коня дві валізи. До непристойності голосно торгувався з Клавдією Іванівною з-за червонця, то плескаючи долонею коня, то свої волохаті груди. Сорочка на греку була розстебнута, рукави засучені. Плюнувши собі під ноги, він сказав Клав-дії Іванівні:

— Запам'ятай, дамочко, на мені не розбагатієш. — Блиснувши люто очима, скочив на незасідланого коня і поскакав.

— Ей! — гукнув вартовий. І підкинув гвинтівку.

— Залиште його, — попросила Клавдія Іванівна. — Допоможіть краще з валізами.

Наїзник уже сховався за крутим поворотом дороги, позначеним високим обривом гори — в тріщинах і виступах, — однак стукіт копит об грунтівку був чутний добре, як і голос хвиль з боку нескінченно довгого берега.

Солдат метушливо розчинив браму. Вніс за огорожу валізи. Оглянувся, гукнув другого вартового. Той виявився зовсім худим. І коли перший сказав: «Допоможи пані». Клавдія Іванівна подумала, що дві валізи будуть йому не під силу. Та нічого, солдат витримав. Набрав у груди побільше повітря. Схопив валізи за ручки. Спритно й навіть квапливо, наче запізнюючись, поспішив до дачі. В холі була незвична тиша, та й уся дача здавалася зовсім порожньою.

— А люди де? — спитала Клавдія Іванівна.

— Поїхали, — важко дихаючи, відповів солдат.

— Як?! Зовсім поїхали? — У голосі Клавдії Іванівни відчулася розгубленість.

Піднімаючись східцями так важко, що звуки кроків було чути навіть крізь килим, солдат пояснив:

— На заняття повезли. Здається, з мінної справи.

Попросивши поставити валізи в шафу, Клавдія Іванівна дала солдатові золотий. Той щасливо сказав:

— Радий старатися! — і пішов, залишивши її саму.

Кинувши погляд на стіл, вона зрозуміла, що під час її відсутності приходив Долинський. Поряд з друкарською машинкою лежала його папка із зеленої шкіри. Долинський не керував зборами, не забезпечував їхню охорону. Він перебував тут як представник контррозвідки. В його завдання входило вивчення особових справ слухачів, перевірка їхньої благонадійності, родинних і ділових зв'язків, психологічного стану та інших подібних даних, дуже важливих для контррозвідки. Адже від письмових характеристик, які Долинський був зобов'язаний подавати в штаб армії до кінця зборів, залежала доля агентів, можливість їхнього дальшого використання.

Клавдія Іванівна була при Долинському як особистий секретар-друкарка. Їхні кімнати були поряд.

Вікно, наполовину прикрите шторою, гасило вуличне світло і яскраву зелень саду, що сприймалася крізь шибки, як театральна декорація. Скелиста стіна гори проглядала між віттями акацій іржавими плямами — великими, широкими й вузькими. В кімнаті стояв запах перегрітих шпалер і застарілих меблів. Клавдія Іванівна підняла шпінгалет, одчинила раму. Руху повітря не відчувалося, але пахощі біля вікна стали свіжішати, сприйматися білими, ліловими кущами бузку, готовими злетіти раптом, як в'язка дитячих кульок.

Клацнув нікельований замок ридикюля — два перекинутих дзвіночки, які ніколи не дзвонили.

Клавдія Іванівна вийняла детонатор, схожий на портсигар. Зважила на долоні. Нічого особливого. Навіть легкий.

Гуркіт автомобіля, що під'їхав, вивів Клавдію Іванівну з задуми. Вона ступила крок до вікна. Перехилилася через підвіконня, опершись ліктем об запилений наличник, біла фарба на якому потріскалась і лущилася.

Майданчик між кипарисами, де звичайно стояли машини, спорожнілий. Цемент на ньому тьмянів, старий, в іржавих патьоках дощу й глини. Від під'їзду до фонтана, розчепіривши циркулем ноги, ступав шофер у жовтих крагах.

Долинський увійшов до кімнати без стуку. Але вона знала цю особливість його характеру чи поведінки — як уже тут точніше сказати! — й приготувалася до зустрічі, сховавши подалі ридикюль, ретельно зачинивши стулки шафи.

— Завтра нам треба повінчатися, — сказав він, цілуючи її за звичкою в чоло.

— Чи потрібний такий поспіх? — суворо спитала вона.

— Безумовно! — Він швидко оглянув кімнату. — Речі цілі?

Клавдія Іванівна кивнула.

— Ти перевіряла? — спитав він недовірливо.

— Зрозуміло.

Він сів на диван поруч. Із полегшенням зняв капелюха, наче він був не з соломи, а з заліза.

— Навіщо вінчання? — всміхнулася Клавдія Іванівна. — Цим ми нікого не обманемо. Ти ж усе одно не віриш у бога.

— Хто не вірить в аллаха, і його ангелів, і його писання, і його посланників, і в останній день, той заблудився далекою оманою. — Долинський удавано закотив очі до стелі, на якій сиділи мухи. Потім потер долонею обличчя, і. вже не зрозумієш, чи серйозно, чи