Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

Проте Кость не став більше заперечувати. Він просто сказав:

— Я прийду на базар. — І пішов.

… Роботи на базарі вистачало. Людей у селищі не зменшилося. Тому що з транспортом було кепсько. Звичайний віз до Сочі коштував нечувані гроші. Я години дві не розправляв плечей, зігнувшись над лапкою, як раптом почув знайомий жіночий голос:

— Чи зможете ви полагодити модельні туфлі французької роботи?

Відповідь виголосив якось механічно:

— Я лагоджу все, крім личаків.

Переді мною стояла Клавдія Іванівна. У світло-зеленій сукні, у модному капелюшку, замшевих черевичках, вона, слово честі, наче зійшла з розмальованої картини!

— Куди їх можна принести? — спитала вона примхливо.

— На Олександрівську, сімнадцять. Вам терміново?

— Чим швидше, тим краще, — відповіла вона гордовито. Повернулась і пішла, не удостоївши мене навіть кивком голови.

… За годину вона сиділа в моїй кімнаті. У тій самій, надійній, яку підготував для мене Кость. Море шуміло поряд. Город горбастими грядками виходив на самий берег. Грядки були розпушені. Дві чи три зеленіли цибулею, петрушкою.

— Є що-небудь для Перепілки? — спитала Клавдія Іванівна.

— Перепілка — це ти?

Вона ледь помітно кивнула.

— Ми четверту добу сидимо без зв'язку, — признався я.

— Це погано, — зітхнула вона. І розповіла мені про збори під кодовою назвою «Семінар». Передала списки.

Я сказав, що цінність списків відносна. Найімовірніше, диверсантів закинуть під іншими прізвищами, з фальшивими документами. Вона відповіла, що про це нічого не знає. Я спитав, чи виїжджав учора капітан Долинський у Сочі.

Вона сказала твердо:

— Ні.

Ми домовилися зустрітися завтра. Тому що у Перепілки була можливість завтра з'явитися в селищі. Вона мала намір забрати свої речі з інтендантського складу, якому належало евакуюватись.

21. Рішення

Вони сиділи в лісі, кілометрів за три від селища.

Схил гори був не дуже крутий, швидше пологий схил. Деревам на ньому жилося привільно. Вони виросли дуже великі, їхні вершини потурбувалися про тінь. Вона застеляла землю з великою щедрістю. Сонце проникало крізь листя. І галявини ці були як вікна — яскраві й світлі.

— Тут є гадюки? — спитав Кравець.

— Є, — відповіла Перепілка. — Боїшся?

— Терпіти не можу гадюк і павуків.

Вона засміялася.

— Дивно? — Він усміхнувся.

— Чому? Багато дівчат боїться павуків, мишей, гадюк.

— Але я ж не дівчина, — зауважив він.

— Цього я не знаю.

Він ліг на спину, заплющив очі. На чолі в нього зібралися зморшки, вуста були міцно стиснуті.

Дивлячись на нього скоса, вона раптом відчула приплив симпатії до цього незрозумілого, але, очевидно, дуже сміливого хлопця. І тепер, з густою недоглянутою бородою, він здавався їй мужнішим і природнішим, ніж там, у Туапсе. Й вона, несподівано не тільки для нього, але п для самої себе, нахилилася й поцілувала його у вуста. Він схопився, наче підкинутий. Ні. Не скочив на ноги, а різко піднявся, спираючись на руки. Й тепер не лежав, а сидів. І дивився на неї. І очі його були такі по-дитячому розгублені, що в неї на душі стало раптом світло-світло, наче там поселилося сонце…

Він нахилився, протягнув до неї руки. Вона погрозила пальцем. І сказала:

— Ну-ну… Не рухатись…

Він одразу поник. І опустив голову. Потім, наче наоравшись сил, спитав не вагаючись:

— Ти рада, що на зв'язок прийшов я?

— Ні.

Він здригнувся від її відповіді. Й погляд його став відчуженим. Злим.

— Дурненький! — якось зовсім по-материнському сказала вона. — Я хвилююся… Долинський бачив тебе одного разу. Й твоє перебування тут небезпечне…

— У мене є наказ — прибрати Долинського, якщо він більше не потрібен тобі.

— Він мені не потрібен… — утомлено відповіла вона. — Він навіть небезпечний. Звернув увагу, що в клітці лишилося тільки двоє голубів.

— Але тепер ти голубів передала мені. Раптом він запитає, де вони?

— Скажу, що продала на базарі…

— Він повірить?

— Яка різниця!

За круглими зеленими кущами держидерева, між стовбурами старих дубів, що пахли порохом і вогкістю, з'явилося рябе тіло коня, нав'ючене двома корзинами. Грек Кость ішов зліва, тримаючи в руці вуздечку. Шия його була обмотана барвистою, у синю і червону клітинку, хусткою. Кінь цокав копитами. Джміль кружляв над ним, силкуючись сісти на спину.

— Повний порядок. — Кость притримав коня.

— Ти впевнена, що твої речі не перевірятимуть? — спитав Кравець.

— Упевнена, — відповіла вона тихо й спокійно. Подивилася на корзини оцінююче. Запитала: — Не мало?

— Динаміту стільки, що від дачі Сизова не залишиться каменя на камені, — запевнив Кость. — Головне — втекти вчасно. — Він вийняв із кишені плаща металеву коробочку, що нагадувала портсигар. Пояснив: — Детонатор хімічний. Натиснеш кнопку, й вибух станеться через сорок — шістдесят хвилин. Сорок гарантовані. За цей час треба втекти з дачі. І якомога далі.

— Я чекатиму тебе біля яру. Як домовилися, — нагадав Кравець.

Клавдія Іванівна кивнула. Кость відкрив замки і підняв віко величезної валізи з коричневої шкіри, що стояла за деревом.

— За свої речі не хвилюйся, — сказав він Клавдії. — Речі я збережу.

— Постарайся.

— Слово — закон…

Кость почав