Іржі Берковець - Операція «Ліра»

— Фуга демонорум, фуга демонорум… це мені щось нагадує, — Лоран задивився на сірий овал вікна, по шибках безутішно спливали рясні краплі дощу. — Решта — то все дурниці, але та фуга демонорум… А де ти це взяв?

— На горищі однієї хатини на Шумаві. Колись вона, кажуть, належала комусь із моїх предків. Тепер там уже заповідник… Я поїхав туди подивитись… І в такому ящику… там були книги, розумієш: книги — прадавня форма запису думок… на папері, приятелю! Чорт його знає, як воно там збереглося…

— Зажди: ти кажеш — чорт?

— Так. А між тим друкованим папером, зрозуміло, дуже пошкодженим, був зшиток якогось музичного журналу… сторінки порозпадалися, крім однієї, яка була колись роздерта і проклеєна якоюсь прозорою тонкою речовиною… І саме там був той… фейлетон. Так, мені здається, це називалося…

— Фейле тон… це якось звучало?

— Я гадаю, що ні… цей літературний жанр не мав нічого спільного зі звуками… природно, мене цікавило, хто це написав… але шматок паперу був відірваний… літери розмазані… Я прочитав лише щось подібне до «hur» або «wak»…

— Гм. Чорт. Демонорум. Що таке фуга, хотів би я знати… фуга демонорум… Чорт. Як це буде латинською мовою? Демон?

Вінел повернувся до косокутної стіни, яка похило виступала в простір, і тихо промовив:

— Сілое.

З лівого краю спалахнув вузький світловий промінь і осяяв невелику площину посередині опуклого диска. Потому зазвучав приємно модульований: «Діаболюс».

— ТАК! — Лоран широко розвів руками. — Ось воно! Diabolus in musica (Диявол у музиці!)[13]

— Що б це могло бути? — спитав Вінел без особливого інтересу.

Нараз до стіни звернувся Лоран. Раділюкс освітлив площину біля основи зрізаного конуса, про яку Вінел знав, що це осереддя історії музичної теорії. Той самий приємний голос охоче поінформував: «Збільшена кварта»!

— Звичайно. Як я тільки міг… — Лоран зажурено похитав головою —… вже забуваю… Що робити: в наш час склероз у двадцять п’ять років — не диво… Збільшена кварта — диявол у музиці. Тепер я розумію. Катис мав рацію.

— Але я нічого не розумію. Може, ти мені щось поясниш?

— Ти не знаєш, як різко напалися на Катиса за те, що він, перекладаючи на музику Дантову «Божественну комедію», в септатоніці змалював пекло тритоном і як він, захищаючись, сперся на середньовічну теорію?

— Нічого не знаю. Ні того, що на Катиса напалися, ні того, що таке пекло і тритон.

— Тритон — це збільшена кварта. Пекло — це місце перебування диявола. А диявол… а втім, вона це тобі пояснить краще, ніж я.

Промінь перелетів через пластинку. Голос промовив:

— Диявол — з грецької???????? по-французькому diable, по-англійському devil, по-німецькому Teufel, по-іспанському diablo, по-сербохорватському дьяво, по-російськи — чорт…

Лоран тактовно кашлянув.

— … по-польськи czart, по-старослов’янськи чрьтъ, від кореня кр, крі, по-персидськи kerden, тобто творити…

— Ага, — Вінел перервав потік електронів, — так диявол — це творець, тобто композитор… — я згадую… я вже дещо чув з його музики. Він написав трель.

— Що?

— Я кажу, що чув «Трель диявола».

— Дурниці, адже це соната Тар… Тартіні.

— Ти певний цього? Я б сказав, що диявол… він не називав себе часом ім’ям Роберт?

— Що ти верзеш! Адже ти чув: диявол — це чорт…

— Так, і з його музики я також дещо знаю… польку, стіну… качу…[14]

— Прошу тебе, припини це базікання… Чортівських тем у музиці досить… але жодна з них не зацікавила мене так, як історія «Чарівного стрільця» Вебера…

— Веббер? Теорія спеціальної переривчатості? Я не знав, що він також писав музику!

— Це був інший Вебер, давній, з одним «б». Він написав оперу, лібретто якої складено на основі дивного псевдонаукового твору «Трактат про царство духів»: якийсь Пневматофілос розповідає історію чеського мисливця Їржі Шміда, котрого 1710 року засудили, звинувативши в спілкуванні з дияволом. Цей процес справді мав місце, знайшлися письмові матеріали, які недавно вивчив Рувок. Він, докладно проаналізувавши оперу Вебера, особливо центральну сцену у Вовчому байраці, прийшов до фантастичного висновку, буцімто Шмід — в опері його звуть Кашпаром — котрого винуватили в спілкуванні з нечистими силами, бо не було жодного випадку, щоб його рушниця не влучила в ціль, — насправді був геніальним винахідником керованих куль типу WANB…

Вінел розреготався.

— Ти не віриш? Зажди, за хвилину ти перестанеш сміятися. Рувок, по-перше, з’ясував, що Шмід перед судом витинав карколомні номери: стріляв із заплющеними очима, через плече, в лісі проміж дерев — і завжди влучав у наперед намічену ціль: живу істоту — орла, мишу або туруна. Досліджували його зброю і знайшли якісь пристосування, але вони служили лише для того, як пояснював Шмід, щоб вона могла стріляти на дальшу відстань. Суть справи в зарядах. Про них Рувок із протоколів допитів нічого не дізнався, зате дізнався з опери. В тій згаданій сцені у Вовчому байраці Кашпар лив «чарівні кулі» і промовляв при цьому заклинання:

Schutze, der im Dunkeln wacht. Samiel! Samiel! Steh mir bei in dieser Nacht, bis der Zauber ist vollbracht! Salbe mir so Kraut als Blei, segn es Sieben, neun und drei, das Kugel fuchtig seil![15]

Не нудьгуй. Я знаю, що ти нічого не