Іржі Берковець - Операція «Ліра»

Марії. Але в тексті, який вже сам по собі є освідченням у коханні, на кінці кожної строфи є слово, що закінчується складом «ava». І цей склад повторюється відгуком завжди на тонічній квінті.

— На тонічній квінті?

— На п’ятому ступені; у системі сольмізації це означає соль, а якщо додати той склад — відгук… — Асдрубал схопив олівець і написав на краю газети «sol — ava» —. Якщо прочитати це справа наліво, одержимо Авальос, тобто прізвище донни Марії.

— Закоханий Ненна, мабуть, не знав про стосунки між дружиною Джезуальдо і доном Караффою доти, поки йому до рук не потрапив лист. Само собою зрозуміло: тільки такий раптовий удар міг викликати у Ненни страшенний порив ревнивої зненависті до Фабріціо, а в перші хвилини і до донни Марії. Її смерть, яку він навряд чи міг передбачити і якої він, безумовно, не бажав, тяжко вразила Ненну і разом із усвідомленням зробленого злочину назавжди затаврувала його, як він пише в мемуарах, зрозуміло, не вказуючи свого прізвища. Він так і не наважився прямо визнати свою вину, для своїх мемуарів він вигадав історію, де змішав правду й брехню. Проте потім він мусив поступитися докорам совісті і признався у прихованій формі, в формі музичного твору…

— Так, так, — якось нерішуче і розчулено промовив архіваріус. — Здається… здається, ви мене переконали. Мабуть, там якось так… Й справді було.

Пінеллі підійшов до стола, на якому лежали мемуари Ненни, і повільно закрив том. Потім усівся, подивився на Моваджеріо і тихо сказав:

— А тепер, може, знову послухаємо ту пластинку?

Асдрубалове обличчя набуло винуватого виразу.

— Я бачу, Лоренцо, що ви мені повірили. Мушу вибачитися перед вами. Але запевняю, що не хотів вас обманювати, хотів лише зацікавити.

— Ви хочете сказати, що…

— Так. Все це я вигадав. Або майже все. Головне, ті звукові загадки, ті переконливі криптограми. Проте я лише бавився ними! В дійсності вони нічого не значать. Для такого дешифрування, яке я зробив, потрібно було б, щоб за часів Ненни взагалі для словесного означення нот вживалися алфавітні букви з додатковими частками, які тепер вживаються в деяких країнах. Але тоді ноти називалися лише складами сольмізації, так як це й досі існує у нас, в Італії, і у Франції. Свою розповідь я побудував на композиції Ненни. Вона справжня. Гадаю, що нам треба ще раз її послухати.

ДАНИНА ЧАСОВІ

— А русалки в очереті знову коси заплітають… — повторював упівголоса ботанік Фалоут вірш, який він переводив до умовного коду. Потім вклав перфокарту в електронний інформатор й запалив сигару. Поки ця стара розхитана машина другої половини двадцятого століття підшукувала потрібні дані, Фалоут міг помріяти. Завжди, коли він пахкав сигарою, випускаючи кільця блакитного диму, у нього в голові лунали мелодії Бахового «Курця люльки», «Кармен» Бізе, «Нікотіни» Новака. Був невиправний ідеаліст: кохався у музиці й рослинах. Давно вивчив все, що тільки міг знайти про віоли[8] та дзвіночки. Він ламав собі голову, чи achillea ptarmica — деревій бертрамський — ріс у Бертрамці[9] за часів Моцарта. Він плакав від щастя, коли знайшов у старовинному томі Соботека «Рослинність» прадавню назву звіробою — фуга демонорум (fuga daemonorum). Об’їздив усю Чехію, щоб встановити, що народна назва cink (дзень!) стосується до жовтеця звичайного (ranunculus асеr), а катеринка або коза — до молочаю (euphorbia helioscopia). Залюбки порпався у своєму гербарію, до якого збирав рослини, що торкали музичні струни його душі. Тут були главачек[10] (дзвінок), віола, сопілочка і таке інше. Вічно молоде серце Фалоута завжди починало частіше битися від радощів, коли він бачив на кущах вкриті синюватим серпанком інею ягідки шипшини… Він сам багато років тому мріяв складати музику, зокрема до Гетевої «Шипшинки»… «Рожо, рожо, роженько, дика рожа в лузі…» Ах, ці вірші!

Щось дзенькнуло. Фалоут вибрався зі свого марення. Так, ці вірші: «А русалки в очереті знову коси заплітають» — звичайно, хтось написав, а інший поклав на музику. Але хто? Ботанік подивився на інформатор, що знову задеренчав і вистромив із щілини картку з твердого паперу. Фалоут нетерпляче схопив її, прочитав КОСА — старочеський різдвяний обряд, плетіння вінків із гілок хвойних дерев (див. Крольмус, Зільберт та ін.), ВІЛИ[11] В ОЧЕРЕТІ — будівлі для відпочинку буржуазії, розташовані на берегах невпорядкованих водойм.

Фалоут розлючено роздер картку й копнув ногою апарат. 3 циліндричного корпусу злетів верх й покотився по землі. Старий вдарив себе по лобі: ну, звичайно, Врхліцькі[12]! «Весняні романси»! Фібіх! І не тільки Фібіх. Він згадав не лише прізвище композитора. Так, так: «Казкова сюїта». Третя частина, епіграфом до якої були вірші Врхліцького.

Ян Фалоут підвівся, блаженно всміхаючися, знайшов у каталозі картку «phragmites communis» (тобто очерет звичайний) й на чистому аркуші написав каліграфічним почерком: Отакар Острчіл «А русалки в очереті знову коси заплітають». Потім хвильку подумавши, додав інші дані, потрібні для програмування тексту і образного супроводу, перемикнув інформатор на синтезування, — і за мить уже з цікавістю дивився на проекційному екрані науково-популярний фільм про використання, вирощування та збирання очерету звичайного на ставках Південної Чехії. Архітектоніка фільму була вдало пов’язана з композицією Острчіла, музика якої надавала образному ряду особливого ритму, привабливості й настрою. Коли з останнім звуком скінчився фільм, Фалоут задоволено посміхнувся, загорнув вузьку смужку відеофонічного запису у сріблясту проштемпельовану плівку для континентальних поштових відправлень й надіслав пакет кінематографічній секції Європейського товариства садоводів у Гапаранді, що якраз тоді оголосило конкурс на найкращий науково-пропагандистський матеріал у галузі водної флори. Премії Фалоут не одержав.